Читати книгу - "Гумор та сатира"

зону Отправляйтесь поскорей. Там традиция такая: Только зэк подхватит насморк — Посылают в Баден-Баден. *** Если Ющенко с супругой К вам зашли случайно в гости Развлекайте их приятным Разговором о Больнице. Как Больница? Где Больница? Сколько стоила Больница? И при этом не пугайтесь, Если гости станут в лицах Почему-то вдруг меняться. Многоцветием любуйтесь! Вот зелёный, жёлтый, синий… Только красного не будет — Им не стыдно никогда. Шо такое харашо?
Депутатський син прийшов І пита малеча: — Тату, звідки в нас «Пежо», Вілла, інші речі? Гладить таткова рука Сонечко біляве: — Є професія така — Розкрадать державу. Страждання однієї тварини (вкрай суб'єктивна байка)
Одного вихідного дня Маленьке кошеня Зазнало мук, Бо впало в люк. І там, в глибинах сантехнічних, Тваринці було так незвично, Так гидко! Аж задихалося воно, Бо навкруги саме ж багно. І тут багно, і там багно, А поруч пропливає, вибачте, лайно, І все, що тхне, кінчаючись на «о». Коротше, ситуація жахлива — Не бачить кошеня лайну альтернативи… Згадав я у неділю муки тої киці, Як бігав з бюлетенем по виборчій дільниці. Тарасові сльози

Щороку 9-го та 10-го березня, в дні народження та смерті Тараса Шевченка, керівники України, зарубіжні гості, творча інтелігенція приходять до пам’ятника поета, аби вшанувати великого Кобзаря.

У кожного своє горе І свій гріх, мов камінь. Той керує, той грабує, А тому, як у храмі Вклоняються, мов святому, І слава до неба. А може те покійному гидко, І не слави йому треба, А молитви… Отак думав я, бульваром ідучи, Поруч тополі, Києва окраса, Та й не помітив, як вийшов До Кобзаря кам’яного, До нашого Тараса. Бачу, букет на постаменті, І трохи народу. Так це ж день народження, Та день його уходу. І зітхнув я, незграбний, і раптом… Що це?! Диво якесь чи година лихая? Поет глянув на мене і теж зітхає Грудьми кам’яними. А далі, чи то примара, Чи насправді було, Не знаю, тільки з бульвару Поверта колона пишна. Ідуть в «Армані» убрані, У вінках живі квіти, Охоронці злі бігають. Ну, значить, влада іде, А з нею еліта. І знову чую, зітхнув Поет, Та іще так сумно! І я, нахабний, кажу йому: Чом зітхаєш, не впізнав? То діти твої великорозумні, Що уклоняються тобі, Та інших нахиляють перед тобою, Та перед собою… Оно, дивись, твій нащадок, Той, що всіх умовля Думать по-українськи. А в самого, гада, Маєток англійський, Рахунок американський, А в кишеню кладе, стерво, Мов митник бусурманський. А поруч, дивись, не зітхай, Письменнички та нацбезпека, Та УПА ветерани. Та на всіх крові крапельки, Що колись із рани Закатованих діточок витікала. А це хто? Білі кали Тримає, невже правнук отого з СС? Ні, чую, каже: Yes! Yes! І всміхається весь час, дурепа, Це, мабуть, хтось із Госдепу, Теж твій прихильник, Тарасе. Та всі вони з одної каси Годуються: і поети, і олігархи, І той, що вбрався