Читати книгу - "Облога Белза"

це місту не зарадить... Та про таке ліпше не думати. Коли готуються до оборони, і півдня багато чого важать.

Раптом чолов'яга зупинився і прислухався. Ніяких сумнівів: десь далеко-далеко іржали коні. Не один, не два.

Король Казимир недаремно виступив у похід у лютому, що, як відомо, на те й лютий, аби скувати все кригою. Він вів своє військо навпростець, через болота, ігноруючи небезпеку того, що навіть узимку хтось може провалитися, бо є місця, які ніколи не замерзають. Він теж розуміє, що виграш у часі  — важливіший.

...Приблизно годину потому чолов'яга відчув, що його наздоганяють. Хтось із бічної охорони поляків побачив сліди й послав погоню. На щастя, от він  — острів, уже поряд,  — і чоловік сховався між кам'яними брилами.

Вороги наближалися. Усього троє. Чи аж троє! Чоловік зняв намотаний навколо тулуба пас, що виявився пращею, надів один кінець на середній палець правиці. Ех, як шкода вірного лука! Хоча на такому морозі він міг би і зрадити. Чоловік подався трохи вбік, поклав булаву з великим, завдовжки в півтора метра, руків'ям[8], ближче до себе поклав сулицю  — короткий спис, вийняв із-за пазухи не раз випробуваний камінь і взяв його в зуби.

Трійка складалася з пана, вочевидь бідного, бо поласився на одного полоненого, та слуги комонного, і ще один слуга йшов, як і переслідуваний, на снігоступах.

Завбачивши острів, вони зупинилися, потім слуга комонний спішився, зняв із сідла кушу[9], зігнувся, зачепив тятиву гаком на поясі, зарядив і пішов разом із лижником. «Погана куша», — майнула думка в переслідуваного. Добру можна було носити заряджену. Піший слуга виставив поперед себе довгий спис. Вони бачили місце, де чолов'яга спробував убити зайця, однак не поцілив, і знали, що він озброєний пращею. Проте куша била точніше.

Слуги підійшли впритул до острова, і раптом переслідуваний підскочив збоку, із-за такого каменя, де, здавалося, людина ніяк не сховається, до того ж спиною до сонця, і метнув сулицю. Пак цей перший удар, на який покладалося стільки надії, удався лише наполовину: арбалетник не встояв на ногах, і стріла його куші пішла невідомо куди. А от пробити панцира, що все-таки був у ляха під кожухом, із відстані більш як двадцять кроків не вдалося. Ворог підхопився на ноги, вихоплюючи сокиру.

Пан, що залишився позаду, почав намотувати на руку аркана, і тим дав русичеві шанс змінити ситуацію на свою користь. Він схопив правицею другий кінець пращі, уклав у середину камінь, що доти тримав у зубах, і метнув, не крутячи над головою, а одним замахом, із-за спини. Цей засіб метання був найгіршим у розумінні далекобійності, але на малих відстанях  — найточнішим. Арбалетник упав із розтрощеним черепом (шолома в нього все-таки не було), і піший слуга, який не мав великого бойового досвіду, зупинився.

Русич скористався з паузи для того, щоб укласти у пращу новий камінь. Це означало, що панові, попри його шолом із підшоломником, небезпечно наближатися на кидок аркана.

Ляський лицар гукнув щось, що могло бути лише наказом напасти, прийнявши камінь на себе,  — хоча русич володів польською, але зараз кров так стукала у скронях, що він нічого не розібрав. Слуга, прикриваючись саморобним щитом, рушив уперед, а в русича майнула думка, що пан таки бідний  — попри все, намагається взяти його живим, і як добре, що він стоїть спиною до сонця  — поляки не бачать, що він уже сивий і зморщений, що за нього дорого не дадуть.

Несподівано з-за спини русича прилетів ще один камінь. Точніше, глиняна куля. Її було послано з чималої відстані, і впала вона десь за крок до слуги, але майже відразу в щит слуги встряла стріла. На допомогу підійшло не менш як двоє.

Слуга порачкував, лицар щось гукнув, слуга скочив на коня вбитого, і вони втекли, покинувши тіло свого загиблого. І його зброю.

* * *

Майже місяць тому.

Вершник, що рухався з Лучеська на південь, справляв суперечливе враження.

З одного боку, він їхав удвуконь  — тобто не міг бути бідним. Із цією думкою погодився б справний кавалерист, якби придивився до його коней (на перший погляд, непоказні, але дуже витривалі, що має більше значення, ніж прудкість), одягу (під кожухом — панцир, виготовлений із провареної в олії та пресованої під великою вагою шкіри) та зброї (шабля була незугарна, перекута з меча, проте... незугарна лише ззовні).

А з іншого боку  — він їхав сам. Без слуг.

Поки він скакав по центру, серцю Волинського князівства, це було ще так-сяк, бо розбійники, які живуть у печерах, насправді траплялися вкрай рідко. У значній більшості випадків розбійничали самі феодали. Та в князя Любарта з такими розумниками розмова була коротка  — на відміну від мотузки.

Тож центр князівства був більш-менш безпечний. Однак вершник наближався до кордону земель, що перебували під прямою владою татар. А тут були можливі всілякі сюрпризи. Жити з одного боку кордону, а грабувати на другому  — дуже зручно.

Вершник час від часу підіймав до неба своє непримітне обличчя: сковзнеш поглядом  — і зачепитися нема за що,  — молився і їхав далі.

Розділ 2
Петля затягується

Бояри просто внесли князя Семена на стіну. Головні сили ляхів отаборювалися з напільного боку фортеці, на правий беріг Бельші[10] та лівий беріг Речиці послали лише по корогві, які не сунулися на кригу, розуміючи, що порубана.

 — Гадаю, ще