Читати книгу - "Дивні пригоди Петера Шлеміля"

Чи не занадто світ її підносить, Чи не надмірну віддає їй дань?— Та час новий нове щось проголосить, Наслухаємось інших міркувань: Бувало, тінь належала створінню, Тепер — все суще вже здається тінню. Дай руку, друже, — нам разом іти (Отак ходили й змалку ми, до речі), Тепер байдужі ми до суєти, До глузувань людських чи ворожнечі, Уже нам недалечко й до мети, А в ній — всі наші радощі старечі: Вщухають бурі, вже видніє гавань, Де ми заснем після турботних плавань![5]

Берлін, серпень 1834 р.

Адельберт фон Шаміссо

1

Після щасливого, хоч і дуже важкого для мене плавання, прибули ми нарешті в гавань. Тільки-но дістався я човном до берега, як миттю зібрав свої мізерні пожитки і, протиснувшись крізь метушливу юрбу, подавсь до найближчої скромної господи з вивіскою готелю.

Я зажадав кімнату. Слуга зміряв мене пильним поглядом і повів під самий дах. Я звелів йому подати свіжої води і попрохав докладно розказати, де мені знайти пана Томаса Джона.

— Біля Північної брами, праворуч перша вілла, великий новий дім з багатьма колонами білого й червоного мармуру.

Гаразд. Була ще рання пора. Я розв’язав клунок, вийняв вийняв нещодавно перелицьований чорний сурдут, чепурненько зодягнувся в свою найкращу одежину, поклав у кишеню рекомендаційного листа і вирушив шукати чоловіка, який, на мою думку, мав би сприяти здійсненню моїх скромних сподівань.

Пройшовши довгу Північну вулицю аж до самої брами, я скоро побачив колони, що мерехтіли крізь зелень.

«Отже, тут», — майнув у мене здогад.

Я змахнув носовичком куряву з черевиків, поправив краватку, і, поклавши надію на бога, смикнув за дзвоник. Двері відчинились, але в сінях я мусив витримати справжній допит. Проте швейцар звелів доповісти про мене, і я удостоївся честі бути покликаним до парку, де пан Джон прогулювався у невеликому товаристві. Я одразу впізнав господаря дому по ситому самовдоволенню, що аж світилося на його обличчі.

Він зустрів мене дуже добре, — як багач зустрічає злидня, — навіть повернув у мій бік голову, щоправда, не одвертаючись від решти товариства, і взяв у мене з рук листа, якого я йому подав.

— Так-так, від мого брата, давненько я не чував про нього. Як ся він має? Чи здоровий? Он там, — вів далі пан Джон, звертаючись до гостей, і, не чекаючи моєї відповіді, показав листом на пагорбок, — там я збудую новий палац.

Він зламав печатку на конверті і, не уриваючи розмови, що повернула на багатство, докинув:

— Хто не має принаймні мільйона, той, пробачте на слові, негідник.

— О, чистісінька правда! — гукнув я, сповнений почуттів.

Це йому, очевидно, сподобалось, він усміхнувся мені і промовив:

— Зачекайте, любий друже, можливо, потім я матиму час висловити вам свою думку ось про це, — він вказав на листа, якого тут же сховав у кишеню, і, звертаючись знову до товариства, подав руку одній молодій дамі. Інші пани, що упадали біля своїх красунь, яка кому була до вподоби, пішли всі за ним до пагорбка, зарослого квітучими трояндами.

Я й собі поплентався ззаду, не завдаючи нікому клопоту, бо жодна душа мною більш не цікавилась. Товариство було дуже веселе, всі пустували, жартували, іноді розмовляли поважно про дрібниці і легковажно про серйозні речі, особливо ж охоче пускали дотепи про відсутніх друзів та їхні справи. Але я був серед них занадто чужий, щоб розуміти оті дотепи, і дуже заклопотаний і заглиблений у власні думки, щоб відгадувати їх загадки.

Так дійшли ми до трояндових кущів. Прекрасна Фанні, що, як здавалось, була королевою дня, з примхи забажала власноручно зірвати розквітлу троянду, та поранилась колючкою, і на її ніжну ручку, немов від темних рож, впали краплі пурпуру. Ця пригода зворушила всеньке товариство. Кинулись шукати англійський пластир. Тут де не взявся мовчазний, тонкий, худий, довготелесий, підстаркуватий чолов’яга, що досі не помічений ішов разом з усіма. Він миттю засунув руку в кишеню свого тісного старофранцузького сірого сурдута, вийняв звідтіль невеличке портмоне, відкрив його і з шанобливим поклоном подав дамі бажане. Вона взяла пластир, не звернувши на чоловіка в сірому ніякісінької уваги і навіть не подякувавши; рану перев’язали, і всі рушили далі, щоб помилуватися краєвидом, який відкривався в пагорбка на зелений лабіринт парку та на безмежний простір океану.

Краєвид був справді величний і чудовий.

Тим часом на обрії між темними хвилями ці блакиттю неба з’явилась світла цяточка.