Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

втрутилася прабабуся. — Ще тоді, коли броненосець «Потьомкін» у дев’ятсот п’ятому році стріляв по Одесі.

Ми вже збиралися йти, аж тут з середини кімнати на підвіконня стрибнув величезний розгодований котяра з мордою, ширшою від дупи. Він презирливо зміряв нас з Олексою поглядом, мовляв, а що ці два гої роблять на нашому кутку, а потім демонстративно всівся спиною до нас, звісивши на вулицю розкішного пухнастого хвоста.

Такої зневаги не стерпів би навіть найполум’яніший інтернаціоналіст. Олекса покрутив головою і миттю збагнув, чим саме допомогти героїчному палестинському народу в його боротьбі з міжнародним сіонізмом. За крок від нас на мотузці досихала чиясь білизна. Сирота відчепив найбільшу прищепку і блискавично защемив нею кінчик хвоста єврейському котові.

Навіть якби скотинка тільки заверещала, то й цього було б досить, аби обірвати найзатятішу політичну дискусію. Але ж воно ще й стрибнуло! І то так, що спочатку протаранило старожитню люстру, позбивало з неї залишки скляних висульок, а потім гепнулося в самий центр столу, примудрившись втрапити всіма чотирма лапами в чотири чашки з гарячим чаєм! За мить по столу з диким нявом пронісся маленький тайфун, який змів на підлогу посуд і кондитерські вироби. Останнім — на коліна господарю — гепнувся і перевернувся самовар. Від дикого реву потерпілого пішла луна аж на Трухановому острові.

— Це Маєвські! — осінило когось із сімейства. — Це вони, жидівські морди. Їхня прищепка, дивіться, підписана!

І всі, хто сидів за столом, викотилися слідом за котярою бити пики Маєвським. Де жили Маєвські, ми зрозуміли за хвилину, коли з сусідньої квартири почулися глухі удари, жіночий вереск, соковиті російські та єврейські матюки, а потім на вулицю крізь зачинені вікна почали випадати меблі і самі Маєвські.

Ми відбігли на протилежний бік вулиці, забувши, куди ми спочатку йшли. Такий театр, та ще й на халяву! Проте коли до напівзруйнованого вже будинку почали підкочуватися з усіх боків таксі та приватні машини, з яких вискакувало підкріплення для обох сторін і тут-таки на проїжджій частині сходилося в рукопашному бої, нам стало не до сміху.

— Робимо ноги! — скомандував Олекса. — Бо здається, в цьому хамішуцері тільки ми з тобою православні. Тікаймо, бо зараз із нас національну меншину зроблять!

На підтвердження цієї слушної думки над нашою головою розчинилося вікно і чийсь сонний голос із характерними інтонаціями поцікавився:

— Ш-шо таке — погром?

Хтось невидимий із темного підворіття відгукнувся:

— Гірше! Громадянська війна! Ціперовичі Маєвських б’ють.

— Е зухен вей! — вжахнувся той, що над нами. А Олекса гукнув:

— Чого рота роззявив? Бігом звідси!

На Андріївському узвозі вже чулося бухання чобіт і міліцейські свистки. А десь від Нижнього валу пробувала голос сирена ментівського «газика». Тому ми помчали дворами до дерев’яних сходів, котрі останні тисячу років з’єднували Гончарівку з Княжою горою, і швиденько збігли ними до історичного музею. Судячи з какофонії, що долинала знизу, побоїще набирало масштабності. Кілька разів глухо бахнула мисливська рушниця.

— Шістнадцятий калібр, — професійно відзначив Олекса. — Будемо сподіватися, що це попереджувальні вгору.

Через кілька днів ми — виключно з цікавості — зазирнули на поле бою. Замість клопівника стирчали самі руїни. Сусіднім будинкам теж перепало, щоправда, не так масштабно — жодного цілого скла.

— Ну, тепер у Ціперовичів не залишилося жодного сумніву — їхати чи не їхати, — підвів рису Олекса.

— З Ціперовичами все зрозуміло. А от навіщо ти кота мучив — скажи, будь ласка?

— Грішний, каюсь. Ти знаєш, свого часу отак уся наша Управа ганяла, мов той нещасний кіт — з прищемленим хвостом і диким нявом. І що характерно — ті, хто нам цю прищепку вчепив, розчинилися в мороці невідомості, як ми з тобою того вечора.

— Або ти, Олексо, негайно розповідаєш мені, як це було, або я напишу анонімку Маєвським.

— Шантажист! Ну, слухай…

Олекса Сирота:

Весна того року була дуже тепла, проте ми ходили мокрі зовсім з іншої причини. От уяви собі: кінець квітня, природа буяє, солов’ї голос пробують, граки вже на яйцях сидять. На Хрещатику військовий оркестр, вирячивши очі, дме в свої труби і гатить в барабани, аж асфальт тріскається. Репетиція військового параду! Природно, що на тротуарах натовпи цікавих, бо де ж іще нормальна людина може все це живцем побачити? На сам парад дідька лисого без перепустки потрапиш, а хто її простому киянину дасть?

Метрів за чотириста на тихій безлюдній вуличці допрацьовує останні хвилини робочого дня ощадкаса. Народу ані під вікнами, ані надворі не видно, всі на Хрещатику. Аж тут заходять двоє, у вилинялих брезентових штормівках, беретиках, зі спортивними сумками через плече, а головне — при бородах. Одне слово — суцільна Олександра Пахмутова, слова Гребенникова і Добронравова, «Тримайсь, геолог, кріпись, геолог…» Посмішка «смерть дівкам», а в голосі — сама ввічливість:

— Дорогенькі і кохані, ми щойно з експедиції, а тут сюрприз — телефон відключають, якщо сьогодні не заплатимо. Тож виручайте!

Дівчатка, хоч і кінець зміни, але змилостивилися:

— Ну, якщо з експедиції, то зробимо виняток. Ви тільки двері за собою зачиніть, аби якийсь ветеран не приповз права качати.

А комсомольці-добровольці їм у відповідь:

— Ми вже й так зачинили.