Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

Якщо можеш, завітай до мене ти, Якщо хочеш, спий моєї води, Якщо Віриш, розкажи мені, Про що ти мрієш, коли живеш на самоті…

Вона заслухалась. Та несподівано спів урвався, почувся зойк, дрібний тупіт і верескливі вигуки:

— Тримай чугайстра, не пускай!

— А! Кляті злидні! Ну… — і низький голос раптом замовк.

Потім — шурхіт, ніби землею тягли щось важке. Вона, криючись, рушила на звуки.

Шурхіт чувся все ближче і ближче. Біля густого куща, крізь який проглядала невеличка галявина, вона зупинилися й побачила трьох людців: усі в лахмітті, маленькі на зріст, майже іграшкові. Але їхні очі світилися зовсім не іграшковою люттю. Коротуни тягли галявиною когось величезного, вбраного у біле.

Вона вирішила поки не втручатись і подивитися, що ж буде далі. Тим часом злидні перетнули галявину й заглибилися в ліс, який все похмурішав і густішав.

Раптом чоловічки зупинилися. Її очам відкрився кам’яний майданчик, маже непомітний у гущавині. Посеред нього стояв величезний сірий камінь, від якого так і віяло холодом.

Залишивши тіло на узліссі, вони попростували до каменя. Йшли повільно, раз за разом уклоняючись до землі. «Але кому? Каменю?» — сонце піднялося над верхівками дерев і висвітлило на камені криваві плями.

З-за каменя вийшла темна постать. У її руках була покручена палиця, вінчана майстерно вирізьбленою собачою головою.

— Що цього разу мені притягли злидні? — почула вона чоловічий голос.

— Владарю, це чугайстер…

— Я знаю, хто це! — обірвав їх чоловік. — НАВІЩО ВІН МЕНІ?!

— Владарю, це…

— Ви повинні знайти Дзеванну! Повторюю, Дзеванну!

— Вислухай нас, уклінно просимо! — заволав злидень. — Цей чугайстер знає, де її шукати.

— Он як?! Тягніть його сюди. І не баріться — вікно буде відкрите недовго!

Чоловік ступив назад до каменя і вдарив палицею об землю. На землі утворилася пляма багряного світла. Чоловік ступив у неї і розтанув у повітрі. Злидні ж попрямували назад по чугайстра.

Відчуття того, що відбувається щось неправильне й лихе, вдарило в груди зсередини, і вона вискочила з засідки. Уздрівши її, злидні кинулись у напад. Один вирвався вперед, вона схопила його й щосили пожбурила додолу… Тим часом ще двоє зайшли з боків і одночасно стрибнули. Їй потрібно було лише присісти, і вони зіштовхнулися, каменями гупнули вниз і теж знепритомніли.

На чиєму боці правда? Вона не знала, але щось підказувало: полонений чугайстер ближчий їй, ніж нападники.

Вона зв’язала злиднів, а потім наблизилася до чугайстра. Той був обплутаний міцними мотузками. Вузлів ніде не було видно — потрібно щось гостре. Може, у злиднів? Обережно оглянула першого, другого — нічого. Саме лахміття. Залишився третій — з обдертого одягу випав ніж. Але він не різав ці мотузки! На дотик м'які, та варто піднести ножа — й вони стають тверді, мов криця.

Знесилена, сіла біля чугайстра. Давався взнаки голод, сонце піднялося вже доволі високо, а коли вона востаннє їла, невідомо. Залишалося одне — чекати, доки чугайстер опритомніє. Та коли це станеться? Чекати, чекати, чекати…

Чугайстер нарешті застогнав і спробував сісти. Йому то не вдалося, і тепер він сопів, з усієї сили напружуючи м’язи. Та мотуззя не піддавалося, а навпаки, твердішало, врізалось у тіло.

— Ці пута, мабуть, зачаровані.

— Ага. Помітив. Чим більше борсаюся, тим гірше робиться. — Він кивнув у бік злиднів. — Це ти їх так?

— Еге ж. Сама не знаю, як вийшло!

— Ти не знаєш? — він здивовано глянув на неї.

— Не знаю. Знаю тільки, що треба забиратися звідси. Але щоб іти, потрібно тебе звільнити.

— То в чому проблема? Один твій рух… — він наштовхнувся на здивований погляд.

— Мій рух?

— Ти ж відьма!

— Я відьма? Я не… «Але ж я не пам’ятаю, хто я. Може, й справді відьма? Але що мені від цього? Я ж не знаю…»

— Та швидше!

Якась сила штовхнула її до чугайстра. Вона поклала руки на пута, заплющила очі… І мало не знепритомніла від болю. Руки ніби різало ножем, тупим та