Читати книгу - "Як не скарб, то пожежа"

він сам не вирушив шукати ці скарби, якщо вже мав карту? Який сенс показувати її іншим?

— Бо поки що ніхто не знає, що за місцевість на ній зображена! — тріумфально вигукнув Семко. — Ось у чому суть! Ніхто точно не знає, де саме доживав останні дні козак Чорнорот, і де був хутір Веселий, який потім зробився Чорним. Одні кажуть, що десь під Києвом, інші вважають, що у Криму, треті — що десь біля Корсуня. Словом, ніхто не відає напевно, де треба шукати скарби!

— І? — нашорошив вуха Миколка. — До чого ти хилиш?

— До того, що я точно знаю, де це місце, — заявив Семко.

Друзі витріщилися на нього, як на прибульця з космосу.

— Звідки? — здивувалася Діана.

— Моя бабуся у Савинцях розповідала мені дещо, коли я був ще зовсім малий. Вечорами я не хотів лягати спати, і тоді вона починала лякати мене Чорноротом. Тоді я ще не знав, хто це, але все одно боявся. Коли трішки підріс, я пам’ятаю, як запитався в неї: «А хто такий той Чорнорот?» І бабуся тоді сказала, що був колись дуже давно такий козак-чаклун, і що жив він на одному хуторі між Романівкою і Великими Сорочинцями, але більше нічого пояснювати не схотіла, сказавши, що мені воно однаково не потрібно. Та коли кілька днів тому я прочитав ту легенду, то відразу зрозумів, про кого йдеться!

— Між Романівкою та Великими Сорочинцями немає ніякого хутору! — нахабно вигукнув Миколка. — Ліси непролазні, та й усе.

— Зараз немає, — невдоволено поморщився Семко. — А тоді був. Двісті з гаком років пройшло… Можеш не перебивати?

— Вибач, — зніяковів Миколка.

— Я думаю, діло було так: Чорнорот закоркував карту в пляшку і кинув у річку Грунь-Ташань, що протікає в тих місцях, а потім ту якось винесло в Дніпро. Все збігається, а отже, місце, де він заховав скарби, саме там, де я сказав. І я вам пропоную вирушити зі мною туди, щоби знайти їх, поки не знайшов хтось інший. То як? Погоджуйтесь!

— Ідея цікава, — відгукнувся Миколка. — Хоча я дуже сумніваюся, що там до цього часу міг лишитись якийсь скарб. За двісті років землю могли перекопати, наприклад, будівельники…

— Сам же казав — там самі ліси, — стояв на своєму Семко. — Втім, я визнаю, що все може виявитися пшиком… Але якщо у когось є ідеї, як з більшою користю провести канікули, буду радий вислухати.

— Таких ідей нема, — погодилася Діана. — Ми згодні, Треба тільки погодити всі деталі, а ще розповісти твою історію Данилку, і якщо він не буде проти…

Глава 2

Данилко був не проти. Більше того, висловив авторитетну думку, що, проаналізувавши факти, він припускає, що скарб досі може бути на своєму місці, і з ентузіазмом погодився вирушити в подорож у призначений час. Залишалося тільки все ретельно спланувати й зібрати необхідний інструмент. І найгострішим питанням стало, що сказати батькам.

Семко вирішив їхати на пошуки рано-вранці, щоби встигнути повернутися до вечора. Правда, як пояснити, куди це вони зібралися аж на цілий день, залишалося невідомим. Дітлахи були переконані, що жоден з їхніх батьків не схвалить цей задум, навіть якщо і вдасться переконати їх у винятково науковій спрямованості експедиції. А Миколка Маковій лише уявив, що йому скаже тато на бажання шукати древні скарби, і миттю втратив увесь свій рум’янець. Пилип Петрович був суворим матеріалістом і вірив лише в ті скарби, що їх продукує людський розум, про що досить часто нагадував синові.

Залишалося одне — збрехати. Чи, як дипломатично назвала це Діанка, знайти поважну причину для одноденної відсутності.

Брехати батькам у Команді Мрії не любили. Данилко від такої дилеми — або сказати неправду, або нікуди не їхати — взагалі ледь не захворів. Нервувався, раз у раз згадуючи про честь офіцера, доки Миколка не витримав:

— Ти ж не офіцер, а журналіст. А журналісти часто брешуть.

— Хороші — ні, — твердо заперечив Данилко. — А я збираюся стати одним з найкращих.

— Між брехнею та вигадкою є певна різниця, — дипломатично зауважила Діана. — Коли вигадка звучить правдоподібно, то стає історією.

— Або легендою, — посміхнувся Миколка. Зрештою, рада Чотирьох постановила: за легендою для батьків, вони «їдуть зі своїм класом в Полтаву на екскурсію до музею образотворчого мистецтва». Міська рада досить часто влаштовувала для школярів такі поїздки як протягом навчального року, так і на канікулах, тому в рідні не мало виникнути жодних підозр. З метою уникнути зайвих питань усе спорядження було вирішено заховати в лісі, на їхньому форпості — як пишно іменувалася збита з дошок і фанери халабуда на дереві, де друзі за теплої погоди просиджували більшість вільного часу.

Та спорядження виявилося другою, не менш важливою проблемою. Потрібні були заступи або лопати, щоб копати, компас, аби правильно визначити напрям руху й не заблукати, а також запас їжі на увесь день, мотузка, сірники та намет. На останньому наполягав Данилко.

— Ми ж усього лише на день їдемо, — опирався Семко.

— Це ти зараз так думаєш. Але ніхто не