Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

href="#note_3" title=" 26 квітня 1891 року Іван Франко прочитав у Львові лекцію на тему «Сила землі в сучасному романі». ">[3]. Він мусить потрапити на неї, бо глибоко поважає цього письменника.

Спершу Степан побіг до редакції, щоб швидко написати і здати запланований матеріал. А вже потім помчав до Наукового товариства. Попри навантаження роботою, у думках постійно зринав образ кралі Софії, що музикувала Шопена. Її миле личко, легкі порухи рук, волосся картинками спливали перед його очима, а дзвінкий приємний голос лунав, здавалось, десь зовсім поряд. Це добряче відволікало, проте відчуття були приємними та теплими. Повернувшись додому пізно ввечері, він не мав спокою до самої ночі.

Наступного дня, прогулюючись так само по обіді з другом Яковом, потягнув його до тієї вулиці: а раптом вона знов музикує? Та другові про свої наміри й бажання нічого не сказав.

— Хто тут мешкає? — сповільнивши ходу, ніби між іншим, спитався він у Якова, коли вони простували повз будинок чорнявої красуні.

— Знатне польське сімейство. Ти повинен знати графа Полонського — він політикою надто захопився останнім часом, про нього чути на кожному кроці.

— Так-так, справді, знаю! — Парубок згадав, як нещодавно писав про цього політика-початківця коротку замітку в розділ новин.

— А дочки їхні — такі кралі, що світ не бачив! — завзято продовжував друг, аж раптом уважно поглянув на Степана. — А чому це ти питаєшся?

Степан, не зводячи очей із зачиненого вікна, лиш зітхнув.

— Що, невже втрапив під чари? — лукаво всміхнувся Яків.

— Он же вона! Богиня… — Його обличчя просвітліло, а очі прикипіли до юної красуні, яка сиділа на лавці в тіні розлогого клена, читаючи книжку. — Я мушу з нею познайомитися!

— Не знаю, не знаю, друже, що тобі на то сказати, — хмикнув Яків. — Вона така горда й непідступна… Якщо раптом обдарує тебе крижаним поглядом — то вже буде тобі щастя. А про більше — годі й мріяти!

Степан спинився й продовжував зачаровано дивитися на панянку, котра, не помічаючи за парканом юнаків, уважно читала книжку.

— Облиш, друже! Ходімо звідси, а то ще подумають щось недобре про нас!

— Вона буде моєю! — тихо, але впевнено мовив той, не відриваючи свого погляду від кралі.

Яків жалісливо глянув на друга.

— Точно закохався… От же ж халепа так халепа… — співчутливо закивав головою. — Ходімо вже! — Він узяв за плечі Степана й потягнув його за собою.

Уже наступного вечора Степан пішов до будинку Полонських сам. Він жадав бачити Софію. Її образ увесь час бовванів перед його очима, думки про неї не давали спокою. Таке з ним було вперше. Звісно, йому й раніше подобались панянки, він полюбляв залицятися до них, запрошував на каву, на підвечірні дефіляди, але швидко забував не лише їхні імена, а й їх самих. Жодна з них не торкала його душу. Але Софія… Вона була якоюсь винятковою. З першого погляду вона оселилася в його серці, і він розумів, що це навік. Відчував це. Зовсім не думав про те, що її родина знатного роду, а він — такий собі посередній міщанин із не вельми бездоганною репутацією. Йому було байдуже, — аби лиш одним оком глянути на неї, помилуватися, почути її голос та музику, яку творять її ніжні пальчики. Софія… Це ім’я солодким медом лилось його вустами, і він повторював його знов і знов…

На подвір’ї було порожньо, вікно — зачинене. Парубок спинивсь під деревом і пильно роздивлявся між залізні пруття паркану, очікуючи побачити панянку чи ж почути її голос. Того вечора не пощастило: довго стояв, аж доки перехожі не почали позиркувати на нього з підозрою, та й сусіди могли подумати бозна-що, тож він мусив піти. Наступного — знову зачаровано слухав, як Софія музикувала на фортепіано, водночас міркуючи, як привернути її увагу до своєї персони. Думав, утім, так нічого й не надумав. Тому бідняці нічого не лишилось, як чекати слушного випадку.

І він таки трапивсь! То було кілька днів по тому, у суботу. Він, як завше, простував до будинку Софії і раптом побачив ЇЇ — вона йшла просто йому назустріч! З нею була молодша сестра, котра тримала її попід руку. Ховаючись від сонця під білосніжною парасолькою, вони весело гомоніли про щось і заливалися безтурботним сміхом. То був дарунок з небес!

Степан зупинивсь і не зводив очей із юної Софії, котра поступом Богині плавно прямувала — наче линула — тротуаром. Її витке волосся блищало на сонці, мов шовк, а рум’янець вогнем палахкотів на її білому личку, гармоніюючи з яскраво-червоною квіткою, прикріпленою до сліпуче-білосніжного капелюшка.

Вона відчула його пильний погляд і глянула на нього своїми великими синіми очима, сповненими крижаного осуду. Та вже наступної миті лід у погляді відтанув — мабуть, від пристрасті, що палала в його очах.

Парубок зняв капелюх і поважно кивнув їй, шанобливо схиливши голову й не відводячи від неї очей. Ліву руку він тримав поза спиною, праву ж притулив до грудей, у яких шалено калатало серце. Вона зніяковіло відвела свій погляд униз, на бруківку, й пришвидшила ходу.

Тієї миті Степан відчув: вони будуть разом. І відчуття це було настільки переконливим, що сумніви, котрі й були заховані десь глибоко в його серці, миттю розвіялись. Її погляд був таким проникливим і красномовним! Тим поглядом вона неначе відхилила перед ним свою душу, водночас доторкнувшись його душі. І хоч тривало це якусь неповну хвильку, для парубка це було цілою вічністю. У душі зародилось щось, що, здавалось, здатне перевернути весь світ, щоб прихилити його до її ніг.

Це було Кохання.

Степан дививсь услід Софії, і гаряча хвиля міцно огортала все його єство. Вони будуть разом!!! Тепер він точно це знає!

***

Чарівна фортепіанна музика линула плавно і спокійно, водночас