Читати книгу - "Дім з вітражем"

Маріанною, яка віддала за нього життя, — піднесено сказав Чорновіл, і нікому не спало на думку згадати, що Мама де-факто до українського народу не належала.

— Ті, хто її вбив, думають, що задушили нашу пісню. Але навіть сьогодні вони могли переконатися, що ні, бо ця пісня звучить чимраз голосніше! — і тої ж миті, ніби передражнюючи його слова, знизу завили міліцейські сирени: демонстрантів усе ще забирали. У чистому липневому небі ширяв білий лелека. Нині Мама вже не була загорнута в прапор: заплямленим кров’ю полотном її накрили, як простирадлом. Грабарі замкнули труну й обережно почали спускати гріб у могилу. Тоді Аба розплакалася. Набагато пізніше я взнала, про що вона тоді думала. Власне, про те, що вагітна жінка стає легшою, коли врешті-решт народжує, так само й мати, яка віддає дитину землі, починає важити трохи менше. Можливо, саме тому Аба зуміла без нічиєї допомоги спуститися крученими стежками цвинтаря вниз, туди, де великі оранжеві цистерни з написом «Вода» лили на побоїще щедрі та буйні фонтани. Її ноги, скручені артритом в негарну дугу, переступали енергійніше, ніж звичайно. Поспішали до мене.

Того дня трапилася ще одна річ — у мене почалися перші місячні. Однак, усупереч очікуванням, замість маєстатичного дощу із багрянцю та карміну, на мою білизну лягла мітка з двох скромних брудно-коричневих смужок. Світ виглядав іншим місцем, ніж я собі уявляла.

Коробочки

Значно пізніше я довідалася, що була не єдиною дезертиркою з похорону Мами. І йдеться аж ніяк не про фальшивих друзів з театру чи ще когось, хто не прийшов, бо боявся за власну шкуру. Йдеться про людину, що, як і я, готова була поділитися з Мамою кожною краплею власної крові. Йдеться про Миколу.

Разом із похоронною процесією він дійшов до середини вулиці Пекарської, а тоді непомітно звернув у бічну вуличку, яка перетинала спершу Маяковського, а тоді Зелену. Він мешкав на Льва Толстого. Вздовж усієї цієї вулиці росли старі дуби, які, наче опори, підтримували склепіння невидимого храму — за його відчуттям, набагато придатнішого, щоб оплакувати Маріанну, ніж тісна і задушлива колона, що прямувала на цвинтар.

Багато років він думав про занедбану віллу на Толстого як про людське тіло: двокімнатне помешкання на першому поверсі, знайоме йому з народження, було животом; майстерня в підвалі, яка декілька років тому відійшла йому від батька, — частиною тіла нижче пояса; горище, яке колись визначило напрям його фахових зацікавлень, — головою. (Був іще перший поверх, де розташувалася квартира сусідок; це місце він, думаючи про дім, ігнорував). Раптом прийшло усвідомлення, що він вже ніколи, ніколи не розповість Маріанні історію, що трапилася на горищі, і в ту мить йому здалося, що куля снайпера замість її грудей розносить на ошмаття його голову.

Він відімкнув ключем браму, зійшов сходами вниз, штовхнув одні двері, другі, треті, запалив світло, ліг на застелену старим пледом канапу. Незаймана поверхня ватману на підрамнику, темне озеро вінілу на програвачі, ще темніше море пооббиваного фортепіано, навіть крила книжок, розкиданих корінцями догори, — усе було як завжди.

«Смерть — неначе підвал, повний ескізів, — подумав він. — Коли помру, в майстерні знайдуть самі лиш етюди — так, ніби я нічого не довів до кінця. І старе фортепіано, на якому грав абияк».

З-над стелі голосно пролунав стукіт: поверхом вище хтось гупав чимось важким у підлогу.

— Не зараз! — роздратовано крикнув він.

Проте гупання не припинилося — розмірене, нав’язливе. Він дорахував до десяти ударів, а тоді верескнув:

— Мамо, дай спокій! Я не голодний!

На одній зі стін майстерні висіла фотографія молодої жінки, в іскристих очах якої світилася переконаність, що невдовзі її буде вознесено на небо. Це була не Маріанна.

Під впливом раптової думки він встав з ліжка, зняв фотографію і поклав її на стіл. Тоді приставив драбину до книжкового стелажу і почав знімати з найвищої полиці коробочки, обтягнуті темною матерією. Всередині були посортовані та попідписувані фотографії. Він виймав їх із коробочок і жбурляв на стіл, який невдовзі заповнили фрагменти обличчя в анфас і в профіль, скалки долонь і стіп. Якийсь час він тасував знімки, як карти. Скоро їх вкрило повзуче павутиння попелу з його сигарет.

Фотографія жінки в цілковитій готовності до вознесіння опинилася посередині. У неї були такі самі, як і в нього, темні й іскристі, трішечки зашироко розставлені очі, таке саме жорстке та густе волосся. Тоді, у вісімдесят восьмому, він носив йоржика, але в міру розпаду імперії його волосся ставало дедалі довшим, усе більше нагадуючи довге пряме волосся матері, яка любила зачісувати його догори, щоб утворювалося щось на кшталт шовковистого горбочка.

Навколо неї, у вигляді променів, він розклав сім своїх портретів зі шкільних часів. На кожному з них, навіть на офіційних фото з класних альбомів, він мав або злегка витріщені очі, або скривлене обличчя, або — чомусь — трохи висунутий язик. Дивлячись на ці знімки, він не міг позбутися враження, що був дещо недорозвиненою дитиною. У Радянському Союзі таких тримали під замком, а тих, що були лише трохи відсталими, віддавали у звичайні школи, вдаючи, ніби вони нічим не відрізняються від інших дітей.

Портрети з дитинства він оточив пізнішими фотографіями матері, яка з часом позбулася біблейських очікувань, та ще й піддалася напасті ожиріння. До одного з портретів він мав особливу слабкість — того, де вона стояла, розпростерши руки, на вершині гори, ніби кричала на весь світ, що отримала цю гору в подарунок, і оцим своїм жестом засвідчувала акт вічного володіння. До певної міри це було правдою: вона народилася у Карпатах, і якраз на цій же горі, але кількасот метрів нижче, стояв її рідний дім. Вона його покинула, щоби виїхати на навчання до Львова — і познайомитися там із Миколиним батьком. Батьків портрет він поклав біля її ніг, що діаметрально суперечило реальній ситуації.

Батькові довгі руки і ноги рідко вміщалися в кадр — Микола успадкував його статуру. Здавалося, ніби похмурий навіть у молодості погляд батька має силу розвалити стіни і стелю майстерні; його портрет Микола так само оточив знімками дитини,