Читати книгу - "Ой ти, хвиле, синя хвиле!"

йому ту звістку приятель, сам він не підтримував ніяких стосунків із батьківщиною. Петер якраз вчасно стримався і зберіг хоч стільки грошей, що стало на квиток додому. Приїхав він уже на похорон.

Материна смерть змусила Петера добре поміркувати, що йому дала мати, а що власне його життя. Годі, треба попрощатися з морем! Він приглянувся до дівчат в околиці і вибрав найсумирнішу, Ану-Лізу.

— Так мене буде хоч щось тримати на місці, — пояснив він.

— Та воно добре, — казали люди, — але тобі треба знайти якусь роботу, без неї ти не проживеш. Та й про хату і господарство не завадило б подбати!

— Теж правда! — погодився Петер і став шукати роботи.

Він знайшов гарне, постійне місце в бровара й почав уряджати своє гніздо. А незадовго до різдва й одружився.

— Ну, тепер він добре причалив, — казали люди. — З таких м’яких обіймів не легко вимкнутись. А ще як у нього на колінах загецає дитинча, то…

І люди правду казали: все своє дозвілля Петер просиджував дома, упадав коло Ани-Лізи й клопотався про своє гніздо. Йому справді вдалося вигнати з душі свою непосидющість.

Та ось настала весна, кораблі один по одному вирушали, навантажені, в море, і Петера посів неспокій. Усе здалося йому нудним, і одного чудового дня він зник.

Його молода дружина була розважна й не дуже побивалася за ним — однаково ж нічого не зміниш, — а зразу взялася залагоджувати справи, що їх кинув чоловік. Народилася дитина, і Ана-Ліза працювала та виховувала її, не чекаючи, поки чоловік пришле грошей. І добре вчинила.

Петер не часто писав додому, але якось, через п’ять років, з’явився власною особою під вікном своєї хати, змінений, бородатий, проте в чудовому гуморі. Дружина, звичайно, хотіла не одне сказати йому, та хіба можна було довго сердитись, коли він захоплювався і нею, і дитиною! Петер і сам був немов велика, радісна дитина, тож усі докори відскакували від нього, як горох від стіни. Нікому й на думку не спало б засумніватися, що він і сам, хоч і не навідувався додому п’ять років, мало не здурів з туги, — так він тішився своїм гніздом. Захват і радощі так і хлюпали з нього, поки не вихлюпалися…

Потім Петер ще не раз навідувався додому через кожні кілька років; вік і кількість дітей були своєрідним рахунком тих відвідин. Завше він так само захоплювався своєю маленькою, на диво моторною дружиною й дітьми, яких вона йому народила, завше запевняв, що тепер уже неодмінно покладе край тому собачому, каторжному життю на морі. Надалі він житиме з своєю родиною, купить човна, буде рибалити або робитиме щось інше недалеко від своєї домівки. Отак гасаєш по світу хтозна за яким бісом, а тим часом найкращі роки минають. Можна ж бо так чудово жити! Але тепер уже годі. Треба ж нарешті набутися як слід з дружиною і дітьми…

І щоразу було те саме. Поживши трохи на суходолі, Петер починав метатися між домом і пристанню, не знаходячи собі спокою. Хоч як широко ставив він ноги, коли йшов, аж боліли клуби й підошви, а земля не гойдалася під ним. Та й сон від нього тікав. Дома бралися на все, аби тільки втримати його. З ліжка, щоправда, не зробиш гойдалки, але десь із тиждень вони вдержували Петера тим, що, як він лягав поспати, діти по черзі ставали під вікном і хлюпали на шибки воду. Та все ж Петер не витримував і вирушав у море. Він-бо вже переконався, як чудово його моторна дружина кермує родинним кораблем! А дівчатка — чисто тобі порцелянові лялечки!

II

Як то цікаво й радісно для маленького хлопчика знати, що хтось довго мандрував по далеких світах, і раптом побачити того мандрівника в невеличкій громаді свого містечка, оточеного казковими дивами з чужих країв: коралами, бумерангами й чудовою китайською порцеляною! Ніхто з тутешніх моряків не був так потатуйований, вся його постать мимохіть вражала хлопчачу уяву. Який, мабуть, гарний той далекий світ, коли він так вабить до себе й змушує чоловіка кинути все, що йому було любе вдома! А скільки він подвигів учинив- правдивий герой! Хто б не мріяв помандрувати разом з ним і хоч на хвильку побачити його безжурне життя в тому далекому світі!

Коли я виріс, мрія моя здійснилася: мені чисто випадково трапилося подорожувати разом із ним з чужини.

Це сталося кілька років тому. Я застряг неподалік одного великого середземноморського порту й чекав на якийсь корабель, що довіз би мене додому. Гаманець мій був порожній, я не мав. грошей на залізницю, а пасажирський пароплав, що їздив на батьківщину, відмовився довезти мене задарма. Я мешкав в одному з пансіонів у порту. То був просто шинок, де задля принади день і ніч метлявся неймовірно брудний данський прапор. Щоранку я віддавав два франки за їжу й нічліг, а тоді цілий день вештався по величезній пристані.

Нарешті одного ранку я побачив червоний прапор, що майорів над величезним іржавим судном коло одної з набережних. То була велика пошарпана шхуна «Данія», що прибула зі Сходу, де ловила рибку в каламутній воді під час російсько-японської війни, а тепер поверталася додому. Видно було, що бачила вона всяке.

Тими роками морські фрахти були такі низькі, що не оплачувалося навіть вугілля, витрачене на дорогу. «Данія» мала саме стати на довгу стоянку, коли російська балтійська ескадра вирушала в свою смертельну подорож і шукала вантажних суден, що супроводили б її з вугіллям. То була дуже непевна справа, ціну за фрахт обіцяли вчетверо більшу, і «Данія» відразу запропонувала свої послуги. Так шхуна опинилася на Сході. А попавши туди, робила й усе решту: заходила в Корейську протоку з запечатаними наказами й замаскованим вантажем, завше плавала з пригашеними ліхтарями, обминаючи японські крейсери й підводні міни під час підозрілих рейсів між Порт-Артуром і Владивостоком. Часом можна було загинути, за яку хвилину зникнути без сліду.

Одначе все виходило на добре, і за кожний рейс платили стільки, як за кілька років тяжкої праці.