Читати книгу - "Пансіонат «Мірамар»"

стіні над столиком — портрет матері. Мати була вчителька. В глибині кімнати, за ширмою — портрет другого чоловіка, торгівця ікрою, власника палацу Ібралімія. В один день він лишився без мідяка в кишені і в розпачі звів на себе руки. 

— Коли ж ти почала тут господарювати?

— Скажи краще, коли мене примусили взятися за господарство! — Маріанна помовчала хвилину, потім відповіла: — 1925-го. В рік біди і поневірянь…

***

Вона обтерла обличчя лимоном і мовила в задумі:

— Я була панянкою, шановний Аміре, любила розкоші, шик, гарні сукні, модні салони. Серед гостей сяяла, мов сонце…

— Я це сам бачив…

— Ти бачив лише хазяйку пансіонату.

— Вона теж сяяла, мов сонце.

— Всі мої гості були шанованими добродіями, проте це не врятувало мій бізнес від загибелі.

— Але ж ти й зараз справжня дама.

Маріанна заперечно хитнула головою.

— Що ти знаєш про наших старих друзів? — спитала вона мене несподівано.

— Їхня доля склалася так, як було писано їм на роду.

— А чому ти й досі парубкуєш, пане Аміре?

— Доля! Ех, якби в нас були діти!

— Авжеж. На жаль, обидва мої чоловіки виявилися неспроможні їх мати! Більшість, однак, каже, що це ти неспроможна. На жаль, звичайно, коли вже ми живемо для того, щоб народжувати дітей.

***

Той великий будинок, який згодом став готелем і в огорожі якого зробили вхід до Хан-аль-Халілі, назавжди лишився в моєму серці символом палкого кохання й нереалізованих надій. З мороку пам’яті зринають давні спогади — велика чалма, біла борода, владні губи, що казали «ні», у сліпому фанатизмі вбиваючи кохання, яке людина мала ще за мільйон років до народження релігій.

— Володарю, я мрію породичатися з вами за законом Аллаха і його посланця.

Мовчанка. У чашечках поміж нами холонула неторкнута кава.

— Я журналіст, — не здавався я, — маю гроші. Я син шейха, батько служив свого часу у мечеті Абу-аль-Аббаса.

— Хай буде милосердним Аллах до нього! Він був добропорядна людина, справжній мусульманин.

Перебираючи пальцями чотки, він повільно кидав мені слово за словом:

— Сину мій, ти ж бо з нашого кола, навіть свого часу вчився в Аль-Азхарі…

— Я про це вже давно забув.

— Потім тебе вигнали звідти, еге ж?

— Мій володарю, це стара історія. Мало за що можуть вигнати студента. До прикладу, якось увечері грав у якомусь музичному ансамблі чи спитав про щось у когось…

— Розумні люди звинуватили тебе в страшному злочині, — як свічка, спалахнув старий.

— Мій володарю, хто, крім Аллаха, міг звинуватити людину в блюзнірстві, не відаючи, що в неї за душею?

— Той, хто в усьому виконує Божу волю!

Чортівня! Хто в змозі заявити, що зрозумів істинну суть віри? Коли ми намагаємось усвідомити своє справжнє місце в цьому великому домі, який називають світом, у нас іде обертом голова.

***

Я прожив довге життя, щедре на різні події, насичене розмовами й роздумами. Не один раз подумав викласти його на папері, як це зробив мій старий товариш Ахмед Шафін — паша, однак, так і не зробив цього — щоденні клопоти зв’язали мені руки. Зараз, коли тьмяніє пам’ять і слабіють м’язи, сама згадка про такий намір викликає в мене біль і сум.

Нехай залишаться зі мною всі ці спомини про Аль-Азхар, про дружбу з шейхом Алі Махмудом, Закарією Ахмедом і Саїдом Дервішем, про партію Аль-Умма, про все, що єднало мене з нею і що розділяло, про партію Ватан з її ентузіазмом і глупством, про партію Вафд з її революцією, нескінченними партійними чварами, котрі примусили мене стати на нейтральну позицію, про братів-мусульман, яких я не любив, про комуністів, яких не розумів. Вже в минулому мої любовні втіхи, мрії про щасливе сімейне життя. Я заходив до Асьюніса, Пасторідіса і Антоніадіса, гостював в «Надсорі» й «Сесілі», де зазвичай збиралися наші та іноземні політичні діячі.

Там завжди можна було дізнатися про все на світі, отримати будь-які новини. Еге ж, одні лише спогади…

У мене є два прохання до Аллаха: перше — допомогти мені вирішити проблему віри. Друге — не насилати на мене хвороб, які позбавляють руху. У мене ж бо немає нікого, хто міг би допомогти в такому горі.

***

Який чудовий портрет! Зображена на нім жінка — втілена юність. Вона сперлася правим коліном на сидіння стільця, поклавши обидві руки на бильце. Голівка повернута в бік об’єктива. Декольте її скромної сукні відкриває гнучку шию і верхню частину білих грудей.

Маріанна сиділа у вітальні, накинувши на плечі чорне пальто, зануривши підборіддя в синє кашне і чекала призначеної години, щоб вирушити до лікаря.

— Ти казала мені, що революція відібрала у тебе гроші? — спитав я.

Вона здивовано поглянула на мене, вигнувши підмальовані брови.

— Хіба ти нічого не чув про падіння курсу акцій?

Видно, відповідь вона прочитала в моїх очах, бо зразу докинула:

— Я втратила все зароблене в роки другої світової війни. Можеш мені повірити: надбала грошей лише завдяки власній сміливості, бо лишилася жити в Александрії, тоді як більшість городян кинулись утікати до Каїра чи в сусідні села, лякаючись німецьких нальотів. Я пофарбувала вікна в синє і завісила їх шторами. Танцювали ми при світлі свічок. Тоді ніхто не міг переважити столичних офіцерів щедрістю і благородством.

***

Коли Маріанна зрештою пішла до лікаря, я довго дивився на портрет її першого чоловіка. Хто вбив тебе і з якої зброї? А скількох юнаків мого покоління згубив ти, перш ніж настала твоя черга?

***

У вітальні лунала європейська музика. Це було єдине, що дратувало мене в цьому пансіонаті.