Читати книгу - "Атомний вогонь над океаном"

Увімкнувши електромотор на найбільшу швидкість, він навпростець помчав до будівельного майданчика, де споруджували реактор.

Більшість робітників уже сиділи в сховищі — канаві з кількома довгастими заглибленнями-норами. Але кілька чоловік ще стояли на відкритому земляному насипу. Вони наділи темно-сині захисні окуляри і дивилися на красиве й водночас страхітливе видовище. Люди були вражені незвичайними контурами вогняної хмари, її яскравими, ніколи не баченими барвами. Помітивши Брауна і О'Брайєна, що вилізли з машини, накриті покривалом, чоловіки на насипу спершу розсміялись. Але, побачивши жовте, воскове обличчя хворого на променеву хворобу вченого, злякались.

— Скоріше в захисну канаву! — крикнув О'Брайєн. — Чи, може, ви хочете попасти під смертельні промені? Тож атомний вибух!

На насипу були робітники, які знали Тедда. Вони одразу послухалися його. Один за одним всі спустились у захисну канаву.

Тедд обережно відвів Брауна вниз і, звернувшись до робітників, гукнув:

— Звільніть місце для хворого!

— Ну, ну, Тедд, мені ще не так погано, — посміхнувся Браун.

— Що це на вашому покривалі? — спитав у Тедда один з робітників.

Темна шерстяна матерія була припорошена білим пилом. Робітники злякано оглянули свій одяг, але він був забруднений і на ньому не можна було розглядіти радіоактивного пилу.

— Свинство!

— Тут людина нічим не гарантована від страшної небезпеки!

— Вони пускають угору таку прокляту штуковину, а ми й гадки про це не маємо.

— А потім, певно, скажуть, що то був тільки пробний дослід!

— З нами це можна робити. Нам потім видадуть грошову допомогу!

— Ще невідомо, Бен, чи ти її одержиш. Може, раніше віддаси богу душу.

Від цікавості, з якою робітники допіру дивилися на вибух, що стався за кілька кілометрів, не лишилося й сліду. Робітників охопило почуття гіркоти. Френк Говен, будівельник, промовив, наче міркуючи вголос:

— Невже на всій земній кулі вже немає безпечного місця?

— Здається, в повітря злетів склад.

— А скільки при цьому загинуло нашого брата?

— Троє, четверо. Шофер, певно Зонненфельд, і працівники складу.

Хріс Браун випростався. Він трохи відпочив.

— Я здогадуюся, яка була причина вибуху. Мабуть, неправильно розмістили ящики з плутонієм.

— Розмістили? Навіщо виробляти таке паскудство! Може, то ще й бомби.

Чоловік, який стояв біля входу в довгу нору, промовив:

— Продукція атомного міста цілком безпечна.

Всі розреготалися.

— Безпечна, йолопе! Ти б ще сів на ящик!

— Добре підсмажився б, — зауважив Тедд О'Брайєн.

— Кинути б цю роботу зовсім, — пробурмотів хтось. — Вони набивають собі кишені, а ми лягаємо кістьми.

— Лайка не допоможе, — сказав Хріс Браун. — Треба щось робити проти цього. Я вже давно говорив, що тут небезпечно…

Робітник, який стояв біля входу в нору, повільно підійшов до Брауна і тихо промовив:

— Послухайте! На мою думку, небезпечно сіяти тут паніку і підбурювати проти керівництва атомного міста…

Тедд О'Брайєн легенько відштовхнув чоловіка од Брауна і пригрозив йому:

— Прикуси язика, Адамс, інакше ми тобі покажемо, що небезпечно.

Тедд узяв Адамса за плечі і виштовхнув його в сусідню нору. Всі робітники розсміялись, а Тедд ще й відчитав Адамса:

— Я тебе завжди вважав порядним хлопцем, а ти заради долара підслуховуєш, що люди балакають.

— Дивіться, — вигукнув один з робітників, — який сніжок падає.

Легкий вітерець проніс над канавою білі пластівці пилу. Робітники завісили вхід у землянку ковдрою.

— Ми тут більше не працюватимемо, — заявили кілька робітників. — Профспілка повинна підтримати нас, чуєш, Тедд?

О'Брайєн був активістом профспілки.

— Неодмінно підтримає. Ви тут на власній шкурі відчуваєте, що таке випробування ядерної енергії, — сказав Тедд. І показав рукою в напрямі атомного міста.

— А правила безпеки? — енергійно розмахуючи руками, запитав Френк Говен. — Як це може корпус злетіти-в повітря? Хіба нам не твердили завжди, що таке ніколи не може трапитися?

Хріс Браун спробував роз'яснити людям, що коли неправильно розміщувати ящики з плутонієм, неминуче станеться вибух. Браун уже кілька місяців тому підготував і подав дирекції доповідну записку про це, але його пропозиції відхилили.

— У фірми, мабуть, знову не вистачило доларів? — глузливо запитав робітник.

— Доларів у них багато, — зауважив О'Брайєн, — але не для нас. Нам треба… — Тут він помітив, що Брауну важко сидіти і той от-от упаде. О'Брайєн підхопив ученого і гукнув Говену: — Давай, Френк, віднесемо його в машину. Містера Брауна треба негайно відвезти в санаторій.

— Зараз? — запитав той.

Навколо все ще падав білим сніжком дрібний порох.

— Я побуду тут, Тедд, — слабким голосом попросив Браун. — Минеться.

Але шофер і слухати не хотів.

— Це безглуздя, містер Браун. Я вас відвезу в санаторій. Хоч би при цьому злетіла в повітря половина атомного міста. Я вже раз возив вас у такому стані. На мою думку, в санаторій повинні поїхати всі, хто стояв на горбі і одразу не пішов у сховище. Бери, Френк!

Вони винесли Брауна і попрямували до машини. Над пустелею все ще висів велетенський гриб, його верхні шари несло вітром далі.

В сусідній землянці сидів Адамс.

— Ходімо з нами! — суворо гукнув йому Тедд. — Тут ще загинеш, а в тебе п'ятеро дітей…

Уже в машині Тедд пильно глянув на Адамса і сказав:

— Думаю, що ти триматимеш язика за зубами і ми лишимося друзями! Інакше…

Коли машина покотилася по колії, наїждженій в пустелі грузовиками, Браун застогнав. Шофер нахилився до хворого:

— Потерпіть, містер Браун. Ви нам ще потрібні. Чули ж, що люди кажуть? Треба щось робити.

Через півгодини всі четверо лежали у ванні, змиваючи з себе радіоактивний пил. Незабаром санаторні машини привезли з будівництва й інших робітників.