Читати книгу - "Палац Посейдона"

Неподалік він помітив рятівний круг, що підстрибував на хвилях, і почав із останніх сил пливти до нього. Досягнувши мети, капітан міцно вхопився за мотуззя й, не виходячи з напівсвідомого стану, почав спостерігати, як небачене морське чудовисько затягує його «Корнелію» в морські глибини.

Останньою над поверхнею промайнула кормова частина корабля. Заклекотіла вода, завирувала й закрутилася, а в глибині ще деякий час можна було роздивитися світло від бортових вогнів, та потім згасло й воно.

Фогіацис залишився зовсім самотнім серед бурхливих хвиль.

Пароплав «Корнелія» з усім екіпажем і вантажем потонув буквально за лічені секунди.

Берлін, 10 червня 1893 року

Щойно Оскар проминув монастир Святої Марії Магдаліни, як почався дощ. Спершу пролітали окремі, рідкі краплини, та незабаром дощ перетворився на справжню зливу. До того часу, коли Оскар дістався до набережної Александеруфер, періщило вже добряче. Він насунув капелюх на вуха й застрибав між калюжами в напрямку до вулиці Карлштрассе. Там він сів на трамвай, проїхав дві-три зупинки, потім іще певну відстань пробіг під дощем — і опинився у старому районі, що в ньому він мешкав раніше, заробляючи собі на життя дрібними крадіжками та звільняючи від грошей кишені неуважних перехожих.

Дивно було знову опинитися тут. Минуло всього два місяці відтоді, як Оскар вступив на службу до вченого й мандрівника Карла Фрідріха фон Гумбольдта. Але тепер за плечима в нього була сповнена небезпек експедиція до гірських районів Перу. Експедиція, обставини якої зараз, за деякий час по тому, почали здаватися юнакові примарним сном.

Та тепер у нього під ногами знову був твердий ґрунт. Саме та реальність, крім якої, як здавалося раніше, не існує нічого іншого. І зараз він не міг дочекатися моменту, коли викладе старим приятелям подробиці всіх пригод, які йому довелося пережити.

Втягуючи голови в плечі, перехожі, неначе сірі тіні, перебігали від одних дверей до інших, обминаючи купки «кінських яблук» і поспішаючи сховатися від зливи. В таку негоду добрий хазяїн і собаку не вижене на вулицю. Тому Оскар теж поквапився знайти прихисток. Затиснувши під пахвою газету «Берлінер Моргенпост», він поспіхом перетнув вулицю.

Буквально за кілька кроків він помітив знайому вивіску пивниці, де раніше вважався завсідником. Сьогодні вечір п’ятниці, коли до ресторанчиків і різноманітних пивничок линуть юрби відвідувачів. Тож і шинок «Хольцфеллер» аж ніяк не був винятком. Звідти долинали сміх і музика. Широкі вікна були затишно освітлені. Оскар зняв мокрого капелюха, пригладив темні кучері, прочинив двері й зайшов усередину, від самого порогу опинившись у такій знайомій атмосфері.

Повітря було ущент насичене тютюновим димом і кухонним чадом. Кислі випари пролитого пива змішувалися із запахами поту й мокрої тирси на долівці. Так, це був «Хольцфеллер», яким він його пам’ятав. Рідний і вже такий далекий. Як невиразний спомин із чийогось іншого життя.

— А кого це ми тут бачимо? — почувся звідкілясь знайомий голос. — Овва, бий мене лиха година, та це ж наш Оскар власною персоною!

— Вітаю, Курте!

Курт, хлопець років вісімнадцяти, також був одним із завсідників цього закладу. Його можна було зустріти тут і вдень, і вночі. Широко усміхнувшись, молодик показав свої брудні нездорові зуби. Як завжди, перед ним стояв келих міцного чорного пива — густого пійла, що ним тут водночас тамували і голод, і спрагу. Принаймні, Оскар ніколи не бачив, щоб Курт хоча б щось їв.

— Що, хлопче, чи не з того світу ти з’явився?

— Чому з того світу? — здивувався Оскар. — У мене все гаразд.

— А я чув зовсім інше.

Оскар відмахнувся й почав протискатися крізь натовп. Він націлявся у віддалену частину пивниці, а саме — до маленького столика у кутку, що віддавна слугував місцем зустрічі його компанії.

Та йому не вдалося зробити й трьох кроків, як він наштовхнувся на Чорного Поромника, незугарного двометрового здорованя, котрий отримав це прізвисько за те, що раніше працював на баржі. Поромник обернувся — і його очі звузилися від здивування.

— Це справді ти?

— Ну, я — відповів Оскар.

— Оце так сюрприз!

— А ти як гадав? Прийшов із того світу й таке інше. Ану ж бо, посунься трохи.

— А Берінгер у курсі, що ти знову в Берліні?

— І гадки не маю. А хіба я повинен кожному зустрічному про це доповідати?

Він ледве протиснувся повз здорованя й, нарешті, добрався до своєї мети.

Принаймні, один із його приятелів виявився на місці. Це був хлопчина з розпатланим світлим волоссям і відстовбурченими вухами. Обличчя Оскара осяяла посмішка.

— Мицик!

Мицик відірвав погляд від склянки, і його очі стали круглими від здивування.

— Оскар?

— А то хто ж!

Хлопчина втупився в нього так, нібито побачив привид.

— Друзяко, яка несподіванка! Ти живий! — він підхопився і стиснув Оскара в обіймах — та так, що в того дух перехопило.

— Ну ти, не дуже! — відхекавшись, вигукнув Оскар. — Послухай-но, а чому тут усі говорять про мене як про небіжчика?

— Тому, що всі були впевнені, що ти й насправді небіжчик, — відповів Мицик. — Ти де був увесь цей час?

— Усе розповім згодом. А де решта? Хіба сьогодні не день зустрічі нашої компанії?

— Взагалі-то так, — гмукнув Мицик, — однак негода розігнала всіх по норах. Та я подбаю, щоб усіх знову зібрати, можеш на мене покластися. Ти нас дочекаєшся?

— Ну, звісно!

— Сиди й