Читати книгу - "Журавлиний крик"

калюжі від поривів вітру аж випліскувалася з дороги й бризкала на узбіччя холодними брудними краплями.

Бійці на переїзді запопадливо взялися до роботи — копали, довбали, вгризалися в затверділий переліг. Пшеничний мало не по самі плечі зарився в руду купу глини. Відкидаючи далеко навколо розсипчасті грудки, легко й весело готував собі позицію розпаленілий Свист. Він зняв із себе всі ремені й шинель і, лишившись у гімнастерці, спритно вигортав землю з ямища малою піхотинською лопаткою. Кроків за двадцять від нього, теж над лінією, час від часу зупиняючись, відпочиваючи й оглядаючись на товаришів, з трохи меншою заповзятливістю, ніж вони, окопувався Овсєєв. Біля самісінької будки вміло обладнував кулеметну позицію старшина Карпенко; по другий бік від нього старанно довбав землю розчервонілий, пітний Глечик. Подлубавши залізякою грунт, хлопець викидав його руками, потім пригорщами вибирав пісок і знову довбав. Один тільки Фішер без діла сумно сидів у чорнобилі, де його залишив старшина, і, ховаючи в рукава змерзлі руки, гортав якусь книжку.

За цим заняттям і вгледів його Карпенко, коли, перепинивши на мить роботу, вийшов із-за сторожки. Обличчя стомленого, заклопотаного старшини враз аж пересмикнулося, коли він завважив безділля свого підлеглого. Вилаявшись, він накинув на спітнілу спину зашкарублу від грязі шинель і попрямував понад канавою до невдахи-бійця.

— Ну що? Довго ви будете сидіти? Може, гадаєте, що коли нема лопатки, то я вас у батальйон відправлю, в безпечне місце?

Зовні байдужий до всього Фішер розгублено закліпав під окулярами короткозорими очима, неквапно підвівся з землі і, затинаючись від хвилювання, швидко-швидко заговорив:

— М-м-можете не т-т-турбуватися, товаришу командир, це виключено. Я н-н-не менше за вас розз-з-з-умію свої обов’язки і зроблю те, ш-ч-чо треба, без зайвих ексцесів. Ось…

Трохи здивований і остуджений несподіваною вихваткою цього тихого чоловіка, старшина не знайшов, що ще сказати, тільки передражнив:

— Чи ба: есцексів!

Вони стояли так один напроти одного: схвильований, з тремтячими руками, вузькоплечий боєць і вже заспокоєний, упевнений в собі кремезний, владний командир. Карпенко, насупивши колючі брови, з хвилину міркував, що вчинити з цим недотепою, а потім, згадавши, що на ніч треба виставити хоч якийсь дозір, рішуче сказав:

— Ось що: беріть гвинтівку й марш за мною.

Фішер не спитав, куди й навіщо, а з підкресленою байдужістю запхнув за пазуху книжку, закинув за плече гвинтівку з примкнутим багнетом і, спотикаючись, слухняно поплентав за старшиною. Карпенко, на ходу надіваючи в рукава шинель, оглядав, як окопувались інші. Поминаючи свій окопчик, він коротко кинув Фішеру:

— Візьми ж лопатку.

Вони вийшли на переїзд і по глейкій, з слідами сотень ніг дорозі попрямували до пагорка з двома березами.

Тим часом поволі темніло. Небо над лісом зовсім почорніло від хмар, які щільно облягли простір і скупчилися на небосхилі суцільною темною масою. Вітер, не стихаючи, шалено шарпав поли шинелей, його крижаний холод заповзав за комір, у рукава, вичавлював з очей студені сльози.

Карпенко простував швидко, не розбираючи дороги й не дуже шануючи свої нові кирзові чоботи — єдину ознаку його командирської гідності. Затуляючись од вітру коміром шинелі, в натягнутій на вуха пілотці, слідом за ним накульгував ФІшер. Боєць знову за своїм звичаєм був байдужий до всього і, дивлячись у загусле болото дороги, боявся поворухнути забинтованою, в болючих чиряках шиєю. Вітер шарудів у канавах листям, навколо стовбурчилася стерня осиротілого осіннього поля.

На середині косогору Карпенко оглянувся, щоб звіддалік окинути оком позицію свого взводу, і побачив, що його підлеглий добряче відстав; він ледве клигав ногами, знову читаючи на ходу свою книжку. Мимоволі здивувавшись з такої цікавості до книжки, Карпенко зупинився й зачекав, поки той наздожене його. Але Фішер не дуже квапився, він так поринув у читання, що не помічав старшини, забув, певно, куди й чого йде, тільки ворушив собі губами. Старшина нахмурився, але тут його самого взяла цікавість, і він не закричав, а, нетерпляче переступаючи по грязі, суворо спитав:

— Що це за книжка у вас?

Фішер, мабуть, ще не забувши про недавню сварку, стримано блиснув окулярами й відвернув чорну обкладинку.

— Біографія Челліні. А це фотознімок відомої скульптури.

Карпенко глянув на фотознімок — на чорному тлі стояв якийсь голий чоловік з чубатою головою і, дивлячись набік, супив брови.

— Давід! — тим часом пояснив Фішер. — Славнозвісна статуя Мікеланджело.

Але Карпенко нічого не зрозумів. Він ще раз зиркнув на знімок, зміряв недовірливим поглядом Фішера і, збайдужівши до книжки, ступив уперед. Треба було поспішати, щоб завидна вибрати, де поставити секрет, і старшина хутчій рушив далі. А Фішер, заклопотано зітхнувши, розстебнув протигазну сумку, де вже лежали шматок хліба, старий «Огонек» та патрони, і обережно засунув туди ще й книжку. Потім, трохи повеселілий, уже не відстаючи, йшов за старшиною.

— Ви що — справді якийсь учений? — невідомо чому насторожившись, вовкувато спитав Карпенко.

— Ну, вчений — але це, мабуть, занадто для мене. Я тільки кандидат мистецтвознавства.

Карпенко трохи помовчав, намагаючись зрозуміти щось, а потім якось стиха, наче боячись виказати свою цікавість, спитав:

— Це що? З картинок спец, чи як?

— Із картин, але я, головним чином, із скульптури доби Відродження. Зокрема спеціалізувавався з італійської скульптури.

Вони вийшли на пагорок, з якого відкрилися нові, вже запнуті вечірньою імлою далі — поле, улоговина з чагарником, далекий ялинник, попереду біля дороги — солом’яні покрівлі села. Поряд, біля канави, розпростерши на вітрі тонке гілля, жалібно шуміли поруділим листям берези. Вони були товсті й, певно, дуже старі, ці предковічні вартові шляхів, — з порепаною від старості, зчорнілою корою, густо вкриті твердими копитами наростів, з позабиваними в боки чавунними костилями. Під березами старшина звернув з дороги, перескочив канаву і, зашурхотівши чобітьми по стерні, попрямував у поле.

— А що він, отой голий, з гіпсу виліплений, чи як? — спитав він, зробивши поступку своїй мимовільній