Читати книгу - "Переможець отримає все"

другого. Вона вийшла, як завжди, з подружкою, тією самою. Так удвох і попрямували дівчата стежкою, розкидаючи ногами жовте опале листя. Той самий легенький плащ, який їй дуже личив, оскільки не приховував усього того, від чого починала йти обертом голова і якийсь незрозумілий жар розливався по вухах та обличчю. Він навіть одразу переставав нормально бачити. Усе наче пливло. Це була…

— А Брежнєв тоді бере виделку і хрясь просто в око Устинову, і каже їм: «Ну гаразд, напишемо — „Устинов“».

Хлопці реготали, аж за животи хапалися — Саня був мастак розповідати анекдоти. Не сміявся лише Вітьок.

— А ти чого не смієшся? — запитав Андрій.

— Рижий почуття гумору втратив, хімічка йому як дала чортів, то він тепер два дні буде не при собі.

— А може, він агент КДБ? — пожартував Джузепа. Прізвисько «вчепилося» до Вітькового товариша за часів повального захоплення «італійською хвилею».

— Точно, Рижий — агент КДБ. Га, Рижий?

Його рідко хто називав — Вітьок, переважно — Рижий, хоча «рижим» він якраз і не був. Звичайне біляве волосся. Дорослі навіть казали, що гарне. Проте обличчя його й щоки були вкриті ледь помітним ластовинням. Але й це ще була не біда. Біда починалася на плечах та спині й переповзала на шию — тут ластовиння було просто жахливим, по-справжньому рудим. Вітьок не був у класі чимось на зразок посміховиська, але через сором'язливу вдачу й тендітну худорляву статуру часто потерпав від хлоп’ячих кпинів, і тоді кляте ластовиння лише додавало неприємностей.

Він не пам'ятав точно, коли «захворів на це божевілля», але розумів, що серйозно й на все життя. Хоча, хіба хтось із хлопців, закохавшись уперше, вважав інакше? А чим іще, окрім божевілля, можна вважати почуття до цієї… Для нього вона була більше, ніж королева. Вітьок навіть не знав, як її звати. Якби хоч трохи наблизитися й побути якийсь час поруч, можна було би почути її ім'я з вуст подружки, але… Йому завжди здавалося, що дівчата підозріло озиратимуться, почувши звук його серця, яке починало гупати так, що ставало страшно. Уже кілька місяців на шкоду футболу й урокам він займався йогою — самотужки, намагаючись опанувати мистецтво самовладання із затертої бібліотечної книжки. Аби навчити серце працювати хоч трохи тихіше…

Бачити цю жінку було його життєвою потребою. Саме жінку — називати її дівчиною не повертався не лише язик, а й думки. Дівчата були в його класі, дев'ятому «А». Вона ж була жінкою. Справжньою, хоча і вчилася в десятому «Б». Він завжди відчував оцю відстань між ними. Та що відстань — прірву. Її можна було порівнювати з тими жінками, які жили на кіноекранах і на яких регулярно ходили дивитися хлопці.

— Рижий, їдемо завтра в область, га? В «Комсомольці» кіно — супер. Франція! Там чувіха все скидає, в самому ліфчику стоїть.

— Їдеш, Рижий, чи ні?

— Він ще малий, щоб на таке дивитися.

— Не бійся, Рижий, одягнеш светра під шию, вона не побачить!

— Га-га-га!

— Го-го-го!

Він їхав завжди. Вітьок знав, що гірший у всьому. Слабший, негарний, боязкий. Проте у темному залі він певною мірою відчував себе отим «переможцем», принаймні над хлопцями, які сиділи поруч. Упродовж двох годин дивилися вони на цих шикарних кінобаб, які, з озиранням на тодішню радянську цензуру, іноді спромагалися скинути одяг і дати таким самим кіногероям помацати себе за груди. Хлопці ґав не ловили і встигали добре обмацати їх очима, щось, очевидно, переживаючи в такі моменти.

Вітя ж мав над ними неабияку перевагу. У нього така жінка була насправді. До того ж ні одна кінобаба не витримувала порівняння з нею. До того ж… те, що відчував він сам, навіть не снилося нікому з хлопців, зокрема й тим, хто вже встиг потриматися за дівчину, танцюючи з нею у клубі чи на шкільний дискотеці.

Одного разу на таку дискотеку наважився прийти і він, хоча не мав пристойного взуття. Нове купувалося лише тоді, коли зношувалося старе. Черевиків було чекати ще дуже довго. А от костюм справді зносився, і мама купила в універмазі інший. Він обирав довго, намагаючись відхилитися в той бік відділу, де продавали вже дорослий одяг. Але це тільки викликало в матері роздратування, адже там було дорожче, а його зріст дозволяв ще знайти товар у дитячій секції. Нарешті, впоравшись із цим нелегким завданням, надраївши до блиску старі черевики, він приєднався до своїх, котрі всі без винятку були у джинсах та сорочках, не таких, як у нього.

Вона, звісно, також була там. Коли вмикалася повільна музика, її запрошували хлопці з її класу та паралельного десятого. На мить йому уявилося, як він сам підходить і запрошує її. Це була маячня. Він би не зміг вимовити тих кількох слів. Та що слів — напевно, і ноги б відняло. До того ж це побачили б усі, і не в тім річ, що сміялись би та глузували. Ні. Просто вона була тим, чим не можна поділитися ні з ким.

Вона навчалася в музичній школі. Колись Вітя побачив її там випадково й відтоді, вивчивши розклад занять, зустрічав щоразу. Він обирав собі зручне місце за рогом магазину або перукарні й чекав на її появу.

Одного разу хлопець украй здивував свою матір, видавши:

— Мамо, я хочу ходити до музичної школи…

— Що?! — не зрозуміла вона. — А де ти раніше був? Тобі менше двох років до закінчення звичайної залишилося. Там малі діти навчаються.

— Усякі — і малі, й великі, — наполягав Вітя. — Хлопці грають на гітарі, але так, тільки бринькають. А я по-справжньому хочу. І гітара дешево коштує — он, в універмазі найдешевша — дев'ять карбованців. «Нехай краще в музичну, ніж вино під клубом питиме», — вирішила тоді мама.

Він відвідував музичну школу регулярно, бачив її і вважав себе майже щасливим. А ввечері, відпрацьовуючи вправи до болю в пальцях, думав знову ж таки про неї. Академконцерти, що влаштовувалися в музичній школі чотири рази на рік, були справжнім святом. Не беручи