Читати книгу - "Сьомий хрест"

Лави німецької пролетарської літератури поповнювалися тоді переважно у два способи. З одного боку, то були постаті типу Віллі Бределя — кадрового робітника, ветерана-спартаківця, учасника гамбурзького повстання, редактора партійної газети «Гамбургер Фольксцайтунг». З другого — вихідці з дворян чи буржуазії на зразок Ренна або Зегерс (вони майже водночас прийшли в літературу і в Комуністичну партію: обоє стали її членами 1928 року, тобто того самого року, коли були надруковані їхні перші визначні твори). Шлях Йоганнеса Бехера, який був визначним експресіоністським поетом ще до того, як прийшов у революційну літературу, — не був для Німеччини 10-20-х років типовим.

Це вплинуло на характер молодої німецької пролетарської літератури. Вона, як правило, малопрофесійна. В цьому були і свої переваги, і вади. Непрофесійність надавала їй певної свіжості, але водночас бракувало подекуди мистецької впевненості, а інколи і справжньої художньої культури. І долати це відставання було тим важче, що за часів Веймарської республіки лінії розвитку пролетарської літератури і критичного реалізму майже не перехрещувалися. Певною мірою тут завинила взаємна упередженість: недовіра прихильників усталеного і традиційного до нового і безкомпромісного — з одного боку, та молоде, завзяте «лівацтво» — з другого.

Лише в тяжкі, трагічні роки гітлерівської диктатури, об’єднана спільною емігрантською долею і спільною метою антифашистської боротьби, прогресивна німецька література всіх напрямків почала розвиватися в процесі плідної взаємодії і справжнього взаємозбагачення. Це — одна з важливих причин її феноменальних успіхів і перемог. І справді: саме за умов, здавалося б, найменш сприятливих (бо була вона відірвана від живого національного грунту, бо бракувало їй і свогомовного читача, і відповідної видавничої бази) емігрантська література Німеччини залишилася і національною літературою (оскільки лише вона репрезентувала свій народ, хоч народ цей її і не знав), і всесвітньою (може, навіть ще більшою мірою, ніж у 20-і роки). Але ж було в неї те, чого, мабуть, не мала жодна література тогочасного Заходу: ясна, майже кінцева визначеність мети перед лицем скаженого ворога — не тільки власного, національного, а й ворога всього людства, кожного трудівника на всій великій землі. І це ламало всі кордони — зовнішні і внутрішні. Антифашистські емігранти різних гатунків разом видавали журнали, разом готували конгреси на захист культури, навіть разом воювали в Іспанії не тільки проти Франко, а й проти Гітлера. Отож і художня творчість їхня не могла не зазнати впливу їхнього спільного діяння. Стіна упередженості впала: один вчився у свого нового супутника ідейної сили й гарту, а цей переймав у того багатства віковічної культури. Так зростав новітній німецький реалізм. Звичайно, він і надалі не являв собою якоїсь літератури безконфліктного «єдиного потоку», але між соціалістичним і критичним началами в ньому вже не існувало більше нездоланної прірви.

Однак усе це сталося трохи пізніше. А в момент, коли молода Нетті Рейлінг під ім’ям Анни Зегерс щойно виходила на літературну путь, ситуація була ще така, як ми її накреслили вище.

Найперші, зовсім ще юнацькі спроби її пера («Найкращі легенди про розбійника Войнока», «Легенди про Артеміду», «Три дерева») майже не збереглися, бо хоча письменниця через багато років і видрукувала їх у збірках своїх оповідань, але, мабуть, у вигляді значно зміненому. Можна про них сказати лише, що були то твори досить романтичні, перейняті поезією і фантастикою, — одне слово, зовсім не з тими прикметами, які притаманні зрілій Анні Зегерс. Певною перехідною ланкою до цієї зрілості були дві новели: вже згадувана — «Грубеч» — і ще одна — «Ціглери», написана приблизно в той самий час, що й перша, але надрукована лиш 1930 року у збірці «На шляху до американського посольства».

Грубеч — таємничий волоцюга, що сіє навколо себе хаос і розклад, постать майже ірраціональна, створена під впливом як експресіонізму, так і фрейдистського психоаналізу. Але вже тут багато цілком реальних подробиць і епізодів, та й загальна картина — це відбиток того злиденного і злочинного життя, яке характерне для самісінького сйоду великого капіталістичного міста.

Схожа тема розвивається і в «Ціглерах»: ідеться про занепад напівпролетарської-напівремісницької родини.

Похмурий, майже хворобливий колорит відрізняє ці два твори від найперших, а навмисне неемоційна, стримана манера оповіді споріднює з наступними. Водночас характер цих наступних оповідань, їхня загальна світоглядна орієнтація свідчать про напрочуд швидку еволюцію письменниці.

У згаданій збірці поряд з «Грубечем» і «Ціглерами» вміщені й написані між 1926–1929 роками оповідання «По дорозі до американського посольства» та «Селяни з Грушова». В першому змальована картина пролетарської демонстрації, що протестує проти суду над Сакко і Ванцетті; у другому — особливо цікавому для українського читача — розповідається про революційні події в закарпатському селі, які розгортаються під впливом Великого Жовтня.

Проте найбільш показовою для першого етапу творчості Зегерс є повість «Повстання рибалок Сан-Барбара».

Ані місце дії, ні її час точно не окреслені, хоча, виходячи з деяких побічних прикмет, їх можна віднесли до Бретані минулого сторіччя. Однак усе це не має вирішального значення. Найважливіше — це типовість ситуації, її, сказати б, злободенність саме для часу, в який письменниця створювала повість. Страйк рибалок закінчується поразкою: роз’єднані внаслідок хитрих маневрів підприємців, змучені голодом, вони виходять у море, так нічого і не домігшись. І все ж вони твердо вірять: «У наступному році або через кілька років за ними, безперечно, підуть і рибалки інших областей».

Оглядаючи пізніше творчий шлях уже вславленої письменниці, літературознавець Пауль Рілля зазначив: «Тут уже накреслений мотив, про який можна сказати, що він назавжди залишиться лейтмотивом цього художника. Бо про що б вона не розповідала, це буде розповідь про вирішальні бої… Придушене повстання є запорукою переможних революційних виступів завтрашнього дня».

Однак повість цікава не тільки цим. Хоч у ній ще відчувається деякий вплив експресіоністської манери, написана вона загалом фарбами улюблених авторкою нідерландських майстрів — темнуватими, чіткими і водночас глибокими. Вже майже сформувався особливий стиль Анни Зегерс: здатність розмовляти спокійно, ледь не «байдуже», не накидаючи нам своїх суб’єктивних симпатій і антипатій, але водночас із якимось незбагненним умінням викликати ті симпатії і антипатії в нас самих.

За повість «Повстання рибалок» та оповідання «Грубеч» письменниці було присуджено Клейстівську премію — одну з найзначніших у тогочасній Німеччині. Навряд чи слушно вважати цю премію нагородою за «буржуазні хиби» письменниці, — а так