Читати книгу - "Повстань, Лазарю!"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Оно в тому. Третій поверх, тридцять перша квартира. Код на дверях…
Обидві старенькі пронизали карапуза пекучими поглядами. Але той, ігноруючи натяки, не забарився вибовкати страшну військову таємницю:
— …двадцять один!
— Спасибі, Штірліце, — усмішка вийшла тоскною. Навіть сонце в пластику дорогих окулярів зблиснуло на мить і згасло. — Ти хоч знаєш, хто такий лихвар?
— Так Пан Карпич і є — лихвар! Бо лихий такий.
Шоколадний батончик «Lion» потішив хлопчиська не менше, ніж минулого разу — жувальна гумка. Юний інформатор з гигиканням помчав до приятелів, що зводили посеред двору монументального сніговика. Замість класичної морквини носом сніговику слугував іржавий водопровідний кран з маховиком-вентилем; очі — катафоти від велосипеда. Капелюх — кришка від маслофільтра — завершувала футуристичний дизайн. На бігу хлопчисько з силою запустив у голема сніжкою, попавши прямо в око. Уцілілий катафот криваво блиснув, немов у замороженого Термінатора.
— Ей! А ще Пан Карпич всяку фігню бере! — вундеркінд виявив несподівану ерудицію. — Під відсотки! У вас фігня є?
Двір перетинали добряче вичовгані ковзанки. У чисто вимитих вікнах красувалися наряджені ялинки. Легкий морозець покусував ніс і щоки. Пахло святом: Новим Роком, подарунками, хлопавками, шампанським і неодмінним салатом «олів’є». Хотілося приєднається до хлопчисьок: веселитися і дуріти. Але чотириокий Лазар йшов уперед, і плечі його хилилися, немов довгополе пальто було виготовлене із дубових дощок.
Код виявився правильним. Замок брязнув затвором автомата, пропускаючи в затхле нутро під’їзду. У ніс вдарив сморід котячої сечі і застарілого тютюнового перегару. Лазар квапливо попрямував сходами. На третьому поверсі він зупинився перед дверима з бронзовою табличкою «31» і, зібравшись з духом, рішуче натиснув на кнопку дзвінка.
Довший час нічого не відбувалося. Потім у вічку зблиснуло світло, і одразу ж знову потемніло. Чотириокий відчував, що за ним спостерігають, і стояв спокійно.
— Вам кого?
— Я до Степана Полікарповича.
— Прізвище! Прізвище як?!
— Моє?
— Ні, Степана Полікарповича!
Було неясно: знущається господар, чи говорить серйозно.
— Моє прізвище Остимський. Лазар Петрович Остимській. Але це вам, швидше за все, ні про що не скаже. А прізвище Степана Полікарповича — Ватрушев.
— Звідки? Звідки знаєте?!
— Мені порадив до вас звернутися мій друг. Артюхов, Гліб Артюхов.
— По батькові?
— Чиє? Гліба?
— Ага! — тріумфально завили з квартири. — Не пам’ятаєте! І брешете ви все: хто та як…
— Тьху ти, з голови вилетіло! Ми з Глібом друзі з дитинства, по батькові рідко… О, пригадав! Ігорович.
У квартирі довго сопіли, булькали, потім заклацали замки.
Замків було багато. Не менше п’яти.
Нарешті двері прочинилися. Трохи, але цілком достатньо, щоб зрозуміти: розсохле дерево, фарбоване вкритим пухирцями суриком, — чиста бутафорія. Тут у разі чого плечем не проб’єш. Над сталевим ланцюжком із сутінку проступило гостроносе личко. Чіпкі очиці обнишпорили сходовий майданчик.
— Чого стоїте? Заходьте швидше! — металевою змією зашелестів, опадаючи, ланцюжок.
— Знаєте, скільки всяких пройдисвітів довкруги вештає? А потім цінні речі пропадають, гортензії сохнуть… На якій щоці у Гліба Ігоревича родимка?
— Немає у Гліба ніякої родимки. Тобто, на щоці. На шиї є, біля кадика.
— Чудово, чудово! Від душі радий знайомству.
Вузька долоня лихваря виявилася підозріло твердою.
— Прошу в кімнату. Чаю? Кави? Коньяку?
— Кави. У мене принцип: вести ділові переговори на тверезу голову. Ось пізніше, коли ми домовимося…
— Якщо домовимося, Лазаре Петровичу. А принцип ваш мудрий, схвалюю…
Квартира Ватрушева нагадувала лабіринт. Неможливо було визначити, скільки тут кімнат і коридорів. Весь простір займали шафи, шафки, шифоньєри, полиці й полички, комоди й етажерки. Під стелею тягнулися запорошені антресолі. «Всякої фігні», послуговуючись визначенням карапуза, було тут вдосталь. Старі велосипеди, настільні лампи, набори гайкових ключів, штабелі грамофонних платівок, друкарський різак, порцелянові статуетки, телефонні апарати в чорних ебонітових корпусах, друкарські машинки, радіоли, гуслі з порваними струнами, портсигари з вензелями, бронзові канделябри для роялів, великий годинник з гирями й маятником…
І скрізь, на полицях, шафах і підвіконнях — горщики з квітами, кактусами та іншими фікусами. Можливо, рідкісними й екзотичними: чотириокий не тямився на ботаніці. У повітрі, слугуючи втіхою після міазмів під’їзду, стояв аромат тропіків.
— Обережно, не зачепіть агаву! Влаштовуйтеся, ось крісло.
Посеред насилу відвойованого у речей п’ятачка розмістився цілком сучасний м’який куточок: канапка, журнальний столик і два крісла, оббиті картатою тканиною. Точнісінько такого забарвлення, як халат на Степані Полікарповичі.
— Я пішов за кавою…
Спалахнула паніка. Зараз господар згине у нетрях неосяжної квартири і більше не повернеться. Ніколи. А гість проведе решту життя, шукаючи вихід і ридаючи від безвиході. Мана налетіла і відкотилася. Чотириокий зняв пальто, пошукав, куди б його прилаштувати — і на власний подив виявив вішалку, прибиту до дверцят шафи.
— Вішайтеся, вішайтеся, воно вільне…
Зварити каву за цей час було неможливо. Але лихвар вже дріботів до столика, несучи піднос з повним кавником, цукорницею і чашками. Над ним розтікся божественний аромат Мокко, імбиру, кардамону, чорного перцю…
«Треба б попросити рецепт,» — зазначив Лазар.
— Ну, до справи. З чим завітали до старого?
— З пропозицією. Гліб сказав, що ви даєте позики під заставу… скажімо так, якоїсь нематеріальної суті.
— Залиште ваші евфемізми. Не бійтеся, я не матиму вас за божевільного.
— Добре. Я б хотів залишити в заставу одне почуття.
— Яке саме?
— Любов.
— До жінки? До батьківщини? До смачної і здорової їжі?
— До дружини.
— Що ж, це цікаво. Рідкісний товар. Але, дозвольте поцікавитися: навіщо вам мої гроші? Ви — людина забезпечена. Якщо вам потрібен кредит, зверніться в банк. Або в ломбард.
— Як ви слушно помітили, я людина забезпечена. Але зараз відчуваю фінансові труднощі. Тимчасові, зрозуміло. Гроші є, але їх вкладено
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повстань, Лазарю!», після закриття браузера.