Читати книгу - "Повстань, Лазарю!"

твои прячут твои кавалеры?» Сірі будні, крижана слизота під ногами — час падінь і травм, час безсонних ночей у «невідкладній допомозі», час зламаних кісток і доль. Безмовність втоптаного снігу під ногами, безмовність тьмяних ліхтарів, безмовність низького неба над головою. І ти без слів зі злістю солдата, що веде нерівний бій, рухаєшся крізь зиму і ніч, послизаючись і мріючи не впасти, залишитися на ногах, дійти, доповзти, дожити, дотягнути до такої далекої весни…

Десь там, кажуть, квітень.

* * *

— Ти, напевно, і Гицеля знаєш?

— Ну…

Кучерявий карапуз не квапився відповідати. Він шарпав «змійку» на синій куртці, задумливо прикусивши нижню губу. Від найближчого під’їзду за двома людьми — чотириоким і хлопчиськом — стежив великий дог. Сумні очі собаки сочилися нудьгою. «Роккі, сидіти!» — крикнула від каруселі товста стара, хоча в цьому не було жодної потреби.

— І де мені його знайти?

— У підвалі.

— У якому підвалі? Чому в підвалі?

Чотириокий виглядав не надто добре. Схуд, зблід, не голився принаймні тиждень. Щетина на його щоках зблискувала сизим: ранньою сивиною. Навіть модний кардіган крупної в’язки висів на Лазарі, як на вішалці.

— Гицель у підвалі сидить. Там тепло, там труби. До Пан Карпича — вгору, а до Гицля — вниз.

— Код на дверях: очко? Тобто, двадцять один?

— Ага…

Лазар порився в кишенях. Замість жуйки або шоколадки дістав гаманець і протягнув хлопчиську десятку.

— Вибач, смачного сьогодні немає. Забув. Тримай, купи собі сам.

Карапуз грошей не брав. Він мовчки позадкував, немов чотириокий тримав у руці якусь гидоту, обманку, зловживав довірою дитини.

— Бери, бери… Чого ти?

Не відповівши, карапуз розвернувся і побіг геть, до приятелів, що захоплено палили з рогаток по аптечній пляшці, підвішеній на мотузці. На бігу він вихопив свою рогатку і навскидку розніс пляшку вщент. Дивлячись йому вслід, чотириокий стенув плечима, заховав десятку і побрів до знайомого під’їзду. На ходу він висвистував хабанеру з опери «Кармен». Виходило фальшиво. Двічі Лазар вступив у калюжу, сильно забризкав брюки, але не звернув уваги.

— І ходить, і ходить, а чого ходить? — голосно повідомила хазяйка дога Роккі.

Собака тужливо завив. Погоджуючись або протестуючи — неясно.

У під’їзді, як завжди, тхнуло кішками й тютюном. Спускаючись у підвал, Лазар відчув, що до знайомого букету додається новий відтінок: вогкого розкладу. Мабуть, труби, яких у підвалі багато, частенько проривало. Вхідні двері, на щастя, виявились незачинені. Пройшовши повз ряд дощатих стулок, оснащених здебільшого різьбовими замками «Антипаніка», за якими мешканці під’їзду зберігали запаси солінь і різний мотлох, він заглибився у підвал. Потяглися труби: товсті, лискучі, порослі цвіллю.

По одній з труб метнувся щур, сховавшись в імлі.

— Здрастуйте, — ввічливо сказали звідти, де зник щур.

Лазар придивився. Біля стіни, підстеливши клейонкового дощовика, а поверх дощовика — старий бушлатик, сидів худий, наче скелет, чоловік. Одягнений чоловік був у спортивний костюм, охайно залатаний у найнесподіваніших місцях.

«Бомж,» — байдуже здогадався чотириокий.

— Здрастуйте. Це ви Гицель?

— Так. А ви, напевно, пан Остімській? Лазар Петрович?

— Ви мене знаєте?

— Мені про вас М’ясник розповідав. І Стьопа.

— Отже, візьметеся? — без передмов запитав чотириокий.

— Ні, — так само стисло відповів Гицель.

— Чому? Ви ж можете?

— Убити почуття? Можу. Але ж я сказав вам: М’ясник… і Стьопа. Я про вас все знаю. У вас зараз не почуття, а фікція. Тінь. Примара. Я не беруся битися з тінями і займатися екзорцизмами примар.

— Екзорцизми! — з гіркою насмішкою передражнив Лазар. — Бісів так проганяють. А примари — вони начебто розсотуються. Насвітанку. Що ж це ви, з такими мудрованими слівцями, у підвалі сидите?

— Тут тепло, — пояснив Гицель. — Тут труби.

У кутку, теліпаючись на короткому шнурі, тьмяно горіла сорокосвічкова лампочка.

— А Гліб сказав мені, що ви — остання надія.

— Так, він був у мене, ваш друг дитинства Гліб. Теж після Стьопи і М’ясника.

— І йому ви теж відмовили?

Гицель поворухнувся. Схрестив ноги на якийсь неймовірний спосіб, що аж здалося, немов у нього замість кісток — гумові джгути. Посміхнувся, показавши дірки на місці багатьох зубів.

— Ні. Погодився. Мені М’ясник вже потім про нього і про вас розповів. А сам визначати я тоді ще не вмів. Жодного разу не стикався, розумієте? Ну й… Коротше, ледве вижив. Досі у боці стріляє. І голова вранці болить. Ні, вибачте, не візьмуся.

— Двір у вас… — буркнув чотириокий. — Веселенький дворик.

Худий Гицель знизав плечима:

— Двір як двір. Звичайний.

З пакету, який приніс із собою, Лазар дістав пляшку текіли. З натугою скрутив корок. Простягнув пляшку співбесіднику:

— Вип’єш, Гицлю?

— Спасибі. Я не п’ю.

— І не палиш?

— Палив. Раніше.

— Мабуть, і вранці бігаєш. Між смітниками, га?

Гицель уважно дивився на співрозмовника. Погляд його нагадав Лазарю дога біля під’їзду. Здавалося, бомж зараз завиє зі співчуття. Щоб відволіктися, чотириокий закинув голову, піднісши пляшку до рота. Через дозатор цівка текла поволі, текіла обпалювала горло. Підвалом розійшовся запах дешевого самогону.

— Я піду? — запитав чотириокий, відсапавшись і закрутивши корок.

Тільки зараз він помітив, що бомж, на відміну від нього самого, чисто поголений.

— На все добре.

Ззовні йшов дрібний дощ. Старенькі розкрили парасольки, карапуз із приятелями на дощ не зважали. Перше, що кинулося в очі трохи захмелілому Лазарю — машина біля підворітні. Знайомий чорний «Лексус». Шофер нудбгував за кермом, читаючи газету. У машині про щось сперечалися двоє: високий брюнет у довгому шкіряному плащі і жінка середніх років, одягнена в легке пальто.

Сьогодні Лазар приїхав на