Читати книгу - "З матір'ю на самоті"

і Черкаси. Одне слово, ми повинні бодай коротенько згадати його життєвий шлях. Я думаю, що ця мова-розмова буде продовженням нашої останньої і такої бентежної мандрівки на благодатну Полтавщину — у ваші рідні Біївці, де ми відвідали вашу хату, рідню і земляків, а також могилу вашого батька. Я й досі хвилююся під враженням тих незабутніх відвідин. І дуже добре, що з нами поїхав тоді мій давній товариш (і Симоненків — теж), поет та ще й неабиякий фотограф Дмитро Чередниченко.

Мати: За ту поїздку я вам обом вельми дякую. Мені багацько пригадалося… І сплакнулося… Хіба ж рідне забувається?.. Тепер уже й не знаю, із чого почати…

Поет: Насамперед розкажіть про своїх батьків та дідів. «Про безсмертних предків», — як писав Василь. І, звичайно, про себе…

Мати: Народилася я в селі Біївцях (тепер Лубенського району) у бідній селянській родині. Рік народження — 16 вересня 1908 року. Навіть пам’ятаю першу імперіалістичну війну. Тоді у моєї бабусі Ганнусі (так назили її усі односельці) пропала десь гербова грамота на право дворянства. Шукали-шукали, та так і не знайшли. Я думаю, що за браком паперу та царська милість пішла на цигарки-самокрутки для мого діда Трохима Федоровича. Та й навіщо вона здалася, коли дід і баба все життя поралися коло землі — як усі односельці.

Поет: У вірші «Мій родовід» Симоненко написав про це гарно, влучно й переконливо:

Вельможі пихаті і горді Плетуть родоводів в’язь: В одного — прапрадід став лордом, В іншого — прадід князь. Ви скорчите кисло пику, Коли повідомлю вас, Що предок мій споконвіку Хліб сіяв і свині пас. Я вами гордую, панове. Бо я — знатніший од вас. Звиняйте за грубе слово — Я з вами свиней не пас!

Мати: Мої батьки — Варвара Потапівна та Федір Трохимович — замолоду обоє були високими, ставними та вродливими. Як проходили по селу, то всі біївчани заглядалися їм услід… Були в мене сестри і брати, але померли ще дітьми. Рано — у сорок два роки не стало моєї матері. А батько дожив до глибокої старості. Помер він у тисяча дев’ятсот сорок дев’ятому році — на сімдесят шостому році життя. Можна з упевненістю сказати, що дід Федір був першим Василевим другом і наставником — як тепер говорять і пишуть.

Поет: Це ж про нього Василь написав згодом вражаючого вірша «Дід умер»:

Хай шалені гудуть над планетою весни, хай трава пнеться вгору крізь листя старе… Я не вірю, що дід із могили воскресне, але вірю, що ні — він увесь не умре.

Мати: У Василевій новелі «Дума про діда» мій батько стоїть мов живий. Там є такі слова, що я їх напам’ять знаю: «Безсмертячко ти моє кирпате, — шепотів дід, коли я засинав під музику його слів. То були дуже гарні слова, бо поганих дід не говорив мені».

Поет: Ще в університетські роки з Василевих розповідей я зрозумів, що дід Федір був не тільки порадником, а й натхненником майбутнього поета. Я уявляю Федора Трохимовича доброю, навдивовижу освіченою, мудрою людиною.

Мати: Мій батько самотужки вивчив грамоту, багато читав. Його увагу привертав навіть шкільний підручник із географії чи історії. Ось чому сусідські діти (та й Всиль із ними) тихцем сміялися: «Дід Щербань готується екзаменів…» Був він такий начитаний, що до нього приходив поважний суддя із сусіднього села Тарандинці, щоб погомоніти про се про те. Я пам’ятаю, що якось вони сперечалися про історію утворення Прусії.. А малому Васі, умостившись па печі, дід розповідав нашу давню-прадавню історію.

Поет: Як не згадати тут одного з перших віршів Симоненка «З дитинства»:

Мелькають червоні жупани, Вирує, кипить Дніпро. І Байда стріляє в султана, Підвішений за ребро. І плачу, було, й сміюся, Як слухаю ті пісні… Спасибі ж тобі, дідусю, За те, що ти дав мені…

Мати: Коли ні з ким було поговорити, мій батько нудьгував. «Тату, — кажу йому, — сходіть на вулицю, на колодки…» А він, було, відказує: «А чого я туди піду? Щоб іще раз послухати Пріську Лавренівську, як її сватали?..» Він не любив дурної балаканини і дорожив словом, наче добрим людським ділом. Так бувало скрізь, коли він працював фінагентом (зразу після революції), землеміром, рахівником чи секретарем сільради.

Поет: Мені розповідали старі люди в Біївцях, що під час минулої війни дід Щербань, достеменно знаючи всі броди-переброди у болотах понад Удаєм, не раз переводив через них партизанів, ховав по очеретах утікачів-полонених від поліцейських переслідувань. Він нікого не боявся, допомагав удовам і малим сиротам, а фашистських запроданців так зневажав, що при зустрічі з ними одвертався. Одне слово, Федір Трохимович був людиною високої громадянської совісті — чому навчав і онука свого… А чи не писав він часом віршів?

Мати: Ні, мій батько віршів не писав, але умів говорити до прикладу, себто — «у риму». Часто уживав дотепне прислів’я або ж приказку… А от вірші писав один із братів його — Петро Щербань. Він був інженером, але всі односельці називали його поетом. Він охоче читав свої вірші рідні і землякам, але ніде їх не друкував.

Поет: Усі