Читати книгу - "Походження українського народу"

його розмір за новітню селянську хату, – усе це вказує, що трипільська хата була призначена для більшої родини, ніж «вузька» родина наших часів. Немає сумніву, в трипільському житлі жили родичі, кревняки, але для кожної малої родини виділялась окрема камера, окремий покій. Трипільці жили в більших житлах, але на окрему родину припадала житлова площа менша, ніж нею користується родина сучасного селянина.

Кожна окрема вузька родина становить за наших часів ізольовану, самодостатню родинну й господарчу одиницю; цього не було за трипільських часів. За часів трипілля «вузька» родина вже виділялась зі складу роду; вона мешкає осібно, готує їжу і їсть теж осібно; але разом з тим вона співмешкає й співгосподарює. Процес господарчо-родинного віддиференціювання окремої вузької родини за трипільських часів почався, але він ще не є завершений. Родинний лад трипільців з цього погляду становить переходовий ступінь між материнсько-родовим устроєм та батьківсько-родовим.

Господарчий лад. Хліборобство й скотарство. Україна трипільських часів – суцільно хліборобська країна. В домішці до глиняних вальків ми знаходимо стало полову, цілі зерна, зернову луску. Хліборобство не було додатковою галуззю в системі господарства того часу, воно становило основу трипільського господарства, було його провідною ділянкою. З хліборобством було сполучене скотарство. Скотарство було великохудобним. Віл і корова визначали склад стада. Кістки коня не виявлені за часів трипілля. Віл, а не кінь є типовим для часів трипілля.

Відсутність повіток при окремих житлах для худоби, спосіб побудови селища в суцільно пов’язаному взаємосполученому колі жител, те що ціле селище було одночасно загоном, здається, вказує, що худоба була тим часом спільною власністю цілої громади й стадо було громадським стадом. Продукти поділялися між окремими родинами, але стадо було спільногромадським; не виключено, розуміється, що в межах спільного стада окремі родинні групи, пов’язані ближчим кровним зв’язком, співжиттям і співпрацею в окремому житлі, могли мати в громадському стаді їм приналежне поголів’я, продуктами якого вони осібно користувалися, але, сумніву немає, громада на даному етапі ще панувала над окреміш-ністю родинних груп.

Село. Місто. Села були відкриті, їх будовано на відкритих місцях, без того, щоб топографічне їх пристосовувано до рельєфу місцевости, який давав би природні умови для захисту. Життя було осіло-хлібо-робське й мирне. Трипільці при виборі місця для своїх селищ не потребували ізолюватись від околишнього простору, оселюватись на відрубних горбах, відокремлюватись ровами й валами. Вони потребували захистити свої стада од нападів звірів, чим і був зумовлений спосіб побудови селищ, але про щось більше вони не дбали. Вони могли мешкати по березі ріки зовсім невеликими оселями, очевидячки, без того, щоб це становило для них якусь небезпеку.

Якщо припустити, що в кожному житлі селища, розкопаного на Коломищині під Трипіллям, мешкало 10–15 осіб, то в 30-х житлах сього селища повинно жити 300–500 людей. Такі, очевидячки, були середні розміри селищ трипільських часів. Були, однак, менші, але були й більші. В Володимирівні на р. Синюсі, що впадає в Бог, виявлено більше ніж тисячу жител. Якщо на ті часи, то можна цілком певно твердити, що на даному етапі село вже починало переростати в місто.

Зважаючи на географічну територію, де розташовано Володимирівну, на розвинений культ, на далеко більшу пишність посуду й його орнаменту, на меншу скупченість людей в окремих житлах (житла в Володимирівні не 4-камерні, а двохкамерні), можна гадати, що тут, на півдні, був центр трипілля. Київщина була лише периферією.

Що в’яже трипілля з сучасністю? Ми й трипілля. Хліборобство, скотарство, топографія селищ, спосіб будови жител, розпис хат і печей, виразні й визначні господарчі й народномистецькі спільноспадкові традиції...

Україна часів трипілля була суцільно хліборобською й суцільно заселеною країною з великими стадами великої рогатої худоби, з численним і густим населенням, з високорозвиненим орнаментально-декоративним мистецтвом. Це була вже на даному етапі країна одночасно сільська й міська, з широкими куль-турними зв’язками з Наддунав’ям, Закавказзям (Анау), Середземномор’ям (передмікенська культура Греччини), Малоазійськими країнами, Месопотамією і, можливо, навіть Єгиптом.

Україна не становила в цей архаїчний період якоїсь замкненої в собі, ізольованої од цілого культурного світу країни. Навпаки, вона входила в загальне коло тодішнього культурного світу, що в ньому панівне місце належало країнам Месопотамії й Єгиптові, – країна, що виразно тяжіла на південь і південний схід, відповідно до тодішніх центрів світової культури. Ці центри тоді, як сказано, були на півдні й південному сході.

Тут початкові, вихідні первні культури України за 5 тисяч років до нашого часу. І проф. Щербаківський мав рацію, підкреслюючи в своїй згаданій вище книзі зв’язки українського трипілля з Месопотамією. Месопотамія так само не знала коня, а вола, як і три-пілля. «Культура на волах, стодола, ярмо», – так визначає проф. В.Щербаківський провідні риси, що в’яжуть етнографічну культуру українського народу з традиціями трипілля. Це, безперечно, так, але слід відзначити й відміни: хліборобство з безтяглового стало орним; худоба змінила тип: віл трипільських часів, бос прімігеніус, вимер; житло з багатокамерного стало однопокоєвим, родина з великої стала вузькою. Збереглась, затримана від часів трипілля, народномистецька традиція розпису хат, але спосіб розпису змінив свій характер.

Отже, повинна бути ясність: п’ятитисячолітній зв’язок з трипіллям не був і не е зв’язком «китайського» типу, незмінністю сталого перебування; він здійснювався в змінах і через зміни, через катастрофи й кризи. Цей зв’язок підпорядковано законам зміни епох. Історія України перейшла через кілька епох. Тим-то поняття епохи як структурної цілости є однією з вирішальних, напрямних засад в наших сучасних історіософічних концепціях і студіях.

Етнічно-антропологічний тип трипільської людности. Усе вище сказане і взяте в культурно-історичному аспекті дозволяє нам, нарешті, перейти до основного питання нашої теми, до питання про антропологічний тип трипільської людности, про етнічну приналежність населення України за трипільських часів. І, відповідно до того, накреслити постановку проблеми про можливість спадкових етно-генетичяих зв’язків між населенням України за трипільських часів і сучасним її населенням. Інакше кажучи, ми шукатимемо відповіді на питання: чи були трипільці генетично нашими предками?..

Проф. В.Щербаківський зробив спробу знайти й подати пряме розв’язання цієї проблеми. В своїй книзі він висунув твердження, що найдавніше населення України за неоліту, саме трипільська людність, нтропологічно репрезентувала передньоазійський етнічний тип. <Це, – зазначав проф. В.Щербакївський, – могли бути тільки круглоголовці передньо-азійського типу (яфетити), які принесли