Читати книгу - "Спомини"

229
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 334
Перейти на сторінку:
посвячення храму Жировицької Богоматері та свв. мучеників Сергія і Вакха в Римі, а також святкування 375-ліття Берестейської та 325-ліття Ужгородської уній. Живо пригадую собі ці дні, коли до Риму з’їхалося кількасот наших паломників із різних країн українського поселення і вже покійний професор Василь Маркусь сказав мені: “Перекажіть, отче Іване, Блаженнішому, що якщо він не напише своїх споминів, так як це зробив кардинал Міндсенті, то зробить велику кривду нашій Церкві й народові”. Тоді мені сповнилося щойно 24 роки, а рукоположений я був на священика блаженнішим Йосифом лише шість місяців раніше. Тож я ще не мав тої відваги, щоб безпосередньо звернутися з такою заявою до свого святителя. Одначе десь у листопаді 1971 р. я переказав це о. Іванові Хомі, який мені спокійно відповів: “Перекажіть професорові Маркусеві, що Блаженніший не зробить такої кривди своїй Церкві та народові”.

Це був тривожний час у нашій історії. Українська Греко-Католицька Церква на рідних землях була переслідувана і поставлена поза законом. Діяспорі грозила асиміляція, а у ватиканських колах щораз більшого впливу набирала т. зв. Остполітік, метою якої було за всяку ціну знайти порозуміння і modus vivendi з атеїстичними та комуністичними режимами Східної Европи. Ті, зі свого боку, як передумову для нормалізації стосунків висували вимогу не визнавати існування нашої Церкви як такої. На жаль, Російська Православна Церква на чолі з новообраним тоді патріярхом Піменом (1971–1990) підтримувала настанову радянського уряду.

Відомо, що 7 липня 1971 р. папа Павло VI написав кардиналові Сліпому листа, в якому, між іншим, було сказано: “…Ми з правдивим жалем прийшли до заключення, що принаймні під цю пору, створення Українського патріярхату неможливе”[2]. Блаженніший Йосиф сильно переживав через цю відмовну відповідь. Знаємо, що одержавши папського листа, не спав цілу ніч. Йому тоді вже йшов 80-й рік життя. Хоч він ще багато працював, але вже відчував, що сили його покидають. Щоправда, віра його була твердою, і не раз він повторював, що “добро, правда, справедливість і любов завжди перемагають” і що “лихо довго потривати не зможе”. Та все ж від 1971 р. блаженніший Йосиф почав при різних нагодах — не лише у приватних розмовах, а й на офіційних конгресах і з’їздах — виступати та писати меморандуми у справі потоптання основних прав своєї Церкви, закликаючи до солідарности й допомоги всіх християн і людей доброї волі у Західному світі. Саме у цих ранніх 1970-х відродилося і зацікавлення нашого ісповідника своїми автобіографічними записами.

Коли я став секретарем патріярха Йосифа і 12 січня 1976 р. перейшов мешкати до його приміщень у Ватикані, офіційно ми — найближчі його співробітники — не знали нічого про ці “Спомини”. Кілька тижнів пізніше він закликав мене до себе, і я побачив, що він має перед собою доволі об’ємний машинопис і виправляє щось власного рукою. І тоді він сказав мені, зітхнувши: “Брате! Чи хто коли-небудь буде цікавитися моїм життям і читати ці мої спомини?” Я був заскочений і зворушений такою безпосередністю патріярха і спонтанно відповів: “Ваше Блаженство! Ці “Спомини” мають більше вартости, ніж золото. Їх будуть читати всі з затамованим подихом”. Блаженніший лише легко усміхнувся і попросив нічого про це нікому не говорити.

Одначе виглядає, що патріярх Йосиф сам невдовзі вирішив показати цей текст й іншим особам. Зокрема, коли він відновив Львівський архиєпархіяльний крилос 14 жовтня 1978 p., то одною з перших точок його нарад було питання “Споминів”. У тому часі, крім владики Івана Прашка, який жив в Австралії й рідко бував у Римі, членами цієї ради при главі Церкви були владики Іван Хома та Любомир Гузар, о. Іван Гриньох, о. Дмитро Блажейовський, о. Іван Музичка і о. Іван Дацько.

Блаженніший згодився, щоб усі члени крилосу перечитали “Спомини” і сказали свою думку, застерігаючи собі остаточне рішення, що з ними дальше робити. Питання публікації автобіографічних записів неодноразово виносилося на обговорення крилошан, але ті, перечитавши текст, схилялися до думки, що в такому вигляді, як вони були у машинописі, видавати друком їх не можна. Водночас о. Іван Хома наполягав, що набагато актуальнішою справою є підготовка заповіту патріярха, який він почав укладати ще в 1970 р. Було вирішено, що все написане патріярхом слід зберегти в оригінальній версії, одначе крилос попросив Блаженнішого погодитись, щоб його “Завіщання” ще опрацював і відредагував о. Іван Гриньох.

Після кількох днів кир Йосиф дав на це свою згоду і рівночасно запросив усіх членів крилосу до своєї резиденції у Ватикані на обід. Пригадую, що це було невдовзі після Великодня 1979 р. (того року Пасха, за юліянським календарем, припадала 22 квітня). Саме під час цього обіду, коли Блаженніший був у чудовому настрої, його найближчі співпрацівники звернулися до патріярха із запитанням, чи не був би він згідним представити справу видання “Споминів” великому приятелеві УГКЦ о. Веренфріду ван Страатену, засновнику організації “Церква в потребі”, покликаної надавати допомогу християнам, яких переслідували в країнах радянського табору. А оскільки від весни 1978 р. на бажання о. ван Страатена я почав координувати наші проекти співпраці з його фундацією і між нами встановилися особливо приязні стосунки, крилос із благословенням патріярха вирішив доручити мені представити йому наші плани щодо публікації “Споминів”. Знаючи, що о. Веренфрід немало спричинився до виходу в світ мемуарів кардинала Міндсенті, я при першій же нагоді подав йому відповідне клопотання. Наш доброчинець не був здивованим такою пропозицією, а прийняв цю вістку з великою радістю. З властивим йому гумором він сказав, що передчував, що — скоріше чи пізніше — таке прохання до нього надійде. Тоді ми домовилися, що я перекажу Блаженнішому і членам крилосу про його засадничу згоду взяти під свою опіку цей проект. Отець Веренфрід попросив дати йому кілька днів для осмислення цілої справи, а відтак — зустрітися для остаточного її полагодження. Коли я переповів усе патріярхові Сліпому, він відразу ж заявив, що як тільки о. ван Страатен знову буде в Римі, запросить його і всіх крилошан на обід до себе у Ватикані, щоб устійнити всі деталі.

На цю зустріч не довелося довго чекати, бо в тих часах о. Веренфрід приїжджав до Риму бодай двічі на місяць, так що наприкінці травня 1979 р. такий обід у Ватикані відбувся. Атмосфера зустрічі була піднесеною й о. Веренфрід використав цю нагоду, щоб наголосити, якими важливими є

1 2 3 4 ... 334
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спомини», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спомини"