Читати книгу - "Оповіда́ння"

class="p1">- То чи не знайшлося б, кажу, чого-небудь для мене,- знов казав Антін, трохи переждавши,- почитав би трохи по обіді, щоб не скучати.

- Хіба от що,- подумавши, сказав монопольщик,- я внесу тобі псалтиря. Для свята більше підходящої книжки й не знайти.

- Псалтир є в мене, Василію Йвановичу,- мовив Антін.- Чи немає якої-небудь іншої?.. Може, є така, що пише про волю та про землю?

Василь Іванович скосив набік заскалене око й закусив губу.

- Таких книжок, як ти кажеш, у мене, братику, не водиться. За такі книжки - знаєш, куди тепер ховають? - Василь Іванович суворо глянув на Антона.- Стережись, Антоне, тих книжок, як огню - по-приятельському раджу тобі. А коли вже тобі припала така охота читати, то підожди - я тобі дам іншу книжку.

Василь Іванович пішов у другу кімнату, одчинив шафу й став ритися в купі якихось паперів та книжок. Витягнувши зісподу старенький, в обшарпаних палітурках, задачник Євтушевського [1] він обмахнув на йому порох і виніс Антонові.

- Оце тобі, Антоне, книжка,- казав Василь Іванович, оддаючи йому задачника.- Не пуста яка-небудь - пользовита книжка! Тут усяка тобі задача - немов загадка: поморочиш голову, поки ладу добереш.

- Спасибі, Василію Йвановичу,- сказав Антін. Потім узяв, не роздивляючись, під руку книжку, попрощався й пішов із хати.

Василь Іванович стояв коло дверей і довго дивився йому вслід. Потім тихенько захихикав. Веселий і радий, осміхаючись у руденьку борідку, пішов він до другої кімнати обідати.

Одпочивши по обіді, монопольщик узяв палицю й пішов на проходку. Йде Василь Іванович селом, палицею підпирається. Коло дворів і хатів сидять гуртками чоловіки та жінки, гомонять собі. На моріжку пустують діти; співають десь дівчата. В селі немає більше «панів», крім Василя Йвановича, і він почуває себе тут маленьким князьком. Люди низенько вклоняються йому, і він привітно киває їм головою. Йому так приємно бачити почтивність до своєї особи.

Ось іде селянин Литовка,- який здоровенний мужичура, а як покірно вклоняється, мов той дуб у час негоди.

Догадується Василь Іванович, чого так хилиться перед ним Литовка: підходить строк векселю, а грошей, мабуть, тонко...

«Нічого, підождемо,- думає він,- аби проценти в свій час виплачував».

Йде далі Василь Іванович, мугиче собі під ніс щось божественне, хазяйським оком по селу роздивляється - чи немає де непорядку.

Нагримав на дітей, щоб не пустували, зачепив молодицю, що вийшла до колодязя по воду.

Дійшов до Антонового двору. Бачить - у вишнику, коло хати, сидять люди, гомонять, сміються. Між ними - Антін з книжкою.

«Ага, книжечку мою читають! - подумав Василь Іванович.- Ну, нехай собі читають». Спинившись проти вишнику, він спитав:

- Ну що? Як книжечка - понаравилась?

- А нічого собі! - одмовляє Антін.- Веселенька книжка.

- Ну читайте, читайте собі! - промовляє Василь Іванович і йде далі.

«Веселенька книжечка!..- сміється він сам собі.- Їм що не ляпать язиком, аби ляпать. Та ще й іржуть собі! І що там вони знайшли такого смішного?»

Потім його стало тягти послухать. Звернувши з дороги, непомітно підійшов він до тину й став крадькома прислухатися.

Слухає - Антін читає по складах:

- «Крестьянин обязался перевезти из города 50 ламп с тем условием, чтобы за каждую доставленную в целости лампу платили ему по 5 коп., а за каждую разбитую высчитывали с него по 1 р. 20 к. При перевозке 3 лампы разбилось. Сколько заработал крестьянин за доставку ламп?»

Антін, дочитавши задачу до краю, підняв червоне від натуги лице й веселими очима оглянув слухачів.

- Питає: скільки то він заробив? - сміючись, своїми словами переказує Антін.

- Мабуть, багато заробив! - сказав бородатий дід у білих штанях; далі вийняв з рота люльку й зареготав.

- Не скажу вже, скільки він там заробив, тільки знаю, що як стане так заробляти, то скоро й останньої коняки збудеться,- додав руденький і жвавий Охрім.- Хай йому біс з такими заробітками!

- Це чи не буде так саме,- став розказувати дід у білих штанях,- як назаробляв Захарів парубок у якономії. Пробув тиждень коло молотилки в пана, приходить у суботу ввечері додому. «Ну,- каже батько,- давай же оце, сину, гроші завтра поїду в місто - там дещо купити треба». А він став та й каже: «Оце хоч бийте, хоч лайте, а грошей не приніс ні шага!» А батько: «Де ж ти, сучий сину, дів? Загубив, чи, може, вкрали?» - «Не так було б мені,- каже,- шкода, коли б я загубив або вкрали, а то зовсім і в руках не держав!..» Потім і розказує, що там уломилось було щось коло віялки, а вину на нього склали. Прикажчик вилаяв його на всі боки і при рощоті не дав ні копійки та ще й наказав, щоб приходив одробляти той збиток іще на тиждень. А батько слухав-слухав, далі й каже: «Отак, сину, завжди заробляй, то скоро хазяїном станеш...» То чи не стільки, кажу, заробив і той на лампах, як цей за віялку,- закінчив дід.

Усі засміялись.

- Лампа - річ тендітна,- казали другі,- торохнеш возом - наробиш скла. І понесла його лиха година під таку хуру!

- Підеш і під таку хуру,- сказав похмурий чоловік,- коли в хаті, може, й шматка хліба немає.

Обміркувавши справу з лампами з усіх боків, люди примовкли, і Антін, узявши книжку, став читати далі.

«Он яке діло!» - подумав Василь Іванович і став прислухатися пильніше.

- «У помещика было,- читав далі Антін,- в одном куске 857 десятин земли, в другом на 130 десятин больше, чем в первом, а в третьем на 150 десятин больше, чем во втором. Сколько десятин земли было у помещика?»

Прочитавши задачу, Антін став поясняти її по-свойому:

- В одному куску, каже, було аж 857 десятин, а в другому ще більше на 130, а в третьому й того більше!.. А потім іще й питає,- тут Антін звів палець догори й прищурив око,- скільки ж то тієї землі було в пана?

- А мабуть, чи не більше було, ніж у всеї нашої громади! - каже, осміхаючись, один з гурту.- Коли б оце на всіх нас хоч один отой кусочок, то було б і нам, і дітям нашим.

- Ото кусочки! - моргнувши оком, сказав Охрім.- Це не те, що в тебе або в мене: з такими кусочками можна хазяйнувати! А коли б йому в