Читати книгу - "Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596"

людей, хоча насправді нерідко коливалася від п'ятдесяти до трьохсот вояків. Найважливішою ж була та обставина, що шляхтичі-товариші формували військо й утримували пахолків власним коштом.

Найчастіше платню за службу видавали після завершення воєнних дій. Таким чином, товариші вкладали власні кошти в підготовку до війни та військову кампанію, сподіваючись на їх повернення, а в разі успішних дій – ще й на військову здобич. Якщо ж війна не розпочиналася й держава не розрахувалася, то жовніри-шляхтичі зазнавали значних матеріальних збитків. Тому ще з кінця 1589 року вони почали бунтувати й грабувати королівські, а за ними й шляхетські маєтки в Галичині. На їхні «шкоди» скаржилися місцева шляхта, урядники й навіть королева Анна. Польський хроніст Йоахим Бєльський зауважив із цього приводу, що «з жовнірами пекла було досить».

Таким же шляхом пішли й козаки. Вони забирали королівські та шляхетські маєтки й вимагали стацій, а також грошей та зброї. Козаки були впевнені в справедливості своїх вимог і навіть називали себе не лише низовими козаками, але й жовнірами Його Королівської Милості запорозькими. Цим терміном вони підкреслювали, що перебували на державній службі й мають право на державне забезпечення. Окремі козацькі загони дійшли навіть до білоруських земель – околиць Бобруйська та Слуцька. У Бихівській волості козацькі старшини Яків Осовський, Андрій Рогачовський і Федір Полоус від імені гетьмана Войтеха Чановицького вимагали виплат на козаків, зброю і харчі. Не випадково восени 1591 року князь Костянтин Острозький писав, що козаки «вже два роки свавільно по містечках і селах шляхетських не тільки живність і чинші грошові брали, а й люд невинний наїжджали і побирали».

Офіційний козацький старший, а насправді – офіційний наглядач за козаками, Микола Язловецький писав до польського канцлера та великого коронного гетьмана Яна Замойського про необхідність заплатити козакам, щоб запобігти біді. А біда насувалася хоча б тому, що низівці, звільнені поведінкою королівської влади від обов'язків перед нею, знову лаштувалися в похід на «неприятеля Святого Хреста». Частина з них на чолі з Горностаєм нібито збиралася до моря, а кілька тисяч вояків під керівництвом Косинського мали намір йти в Молдавію. Похід у Молдавію не відбувся, але згодом козаки все ж насолили туркам і полякам, оскільки погромили турецьких купців, за що татари спересердя навіть арештували польського посла.

Однак загалом тепер козацька енергія була спрямована в інше русло – на волость (так козаки називали територію українських воєводств) і, конкретніше, проти князів Острозьких. Для такої персоніфікації козацького невдоволення були свої причини. Того часу на українських землях рід Острозьких (Костянтин Острозький та його сини Януш і Олександр) утілював офіційну владу. Костянтин Острозький обіймав посаду київського воєводи, його син Януш, а після нього Олександр – волинського. Тобто Острозькі тримали в своїх руках управління найбільшими регіонами України, а також у їхній владі перебували уряди численних старост. Разом із тим Острозькі були найзаможнішими магнатами не лише на українських землях, але й у всій Речі Посполитій. Їм належали величезні латифундії, насамперед на Волині, а також на Київщині, Поділлі, у Галичині, Польщі й Угорщині. Костянтина Острозького навіть уважали одним із реальних претендентів на польський престол у тому разі, якщо він змінить православ'я на католицизм. Цього він робити не збирався, а навпаки, був найбільшим покровителем православної церкви та культури і мав великий вплив і авторитет на українських землях. Його навіть називали некоронованим королем Русі.

Острозькі, як і решта українських князів, протягом багатьох десятиріч підтримували тісні стосунки з козацтвом у питаннях захисту від татар. Однак із 1580-х років князі, володіння яких знаходилися переважно на Волині, почали різко розширювати свої маєтки в Придніпров'ї. Це призвело до конфліктів з козацьким населенням Київщини через землю. Тому суперечка Косинського з Острозькими через маєтки Рокитне та Олыпаниця зумовила персоніфікований конфлікт козацтва з українськими князями-магнатами. Крім того, Костянтин Острозький, поряд з іншими українськими урядовцями, у прямому значенні слова став поперек дороги козакам, перекривши їм шлях до Молдавії своїми військовими залогами на прикордонні. Можливо, Острозький і не робив би цього, однак він, як київський воєвода, був зобов'язаний виконати наказ короля.

З активізацією козаків у волості зростала й особиста ворожість Острозьких до них. Адже надзвичайна розгалуженість князівських земельних володінь вела до того, що діяльність козацтва обов'язково зачіпала їхні маєтки. Тому поступово Острозькі стали першими й найзапеклішими противниками козацтва, хоча й зовсім не прагнули цього.

Унікальним джерелом для вивчення початкового етапу козацького повстання є лист Костянтина Острозького до сенаторів Речі Посполитої у вересні 1591 року. Князь скаржився, що козаки Криштофа Косинського зайняли містечко Пиків, у якого забрали зброю та майно. Із Пикова Косинський надіслав листа своїм «ласкавим панам-товаришам» до якоїсь іншої місцевості, запросив їх до об'єднання, нагадував, що влада вже другий рік дурить із платнею, і наголошував, що «мусимо самі промишляти». Очевидно, ішлося про самовільну компенсацію невиплачених грошей за рахунок майна з королівських замків і маєтків. У розвиткові козацького руху важливим було те, що платню не отримали як реєстровці, так і низові козаки. Тому в цьому питанні Косинський апелював до обох складових частин козацтва.

Найближчим часом козаки захопили Білогородку, Чуднів, Білу Церкву, Переяслав. До Білої Церкви прибуло п'ятитисячне (за даними Острозького) військо на чолі з Косинським. Він наказав білоцерківцям присягнути собі, як козацькому гетьману. Коли ж п'ятеро осіб, очевидно шляхтичів, «присягати і під страхом смерті не хотіли, бо вже Його Королівській Милості присягали, тих п'ятьох перед собою зараз казав розстріляти». Майже одночасно мали присягнути Косинському жителі Канева та Черкас. Потім Косинський відрядив своїх людей приймати присягу від жителів Богуслава, Корсуня та Переяслава. Вимагав Косинський і грошей на своє військо, зокрема, у Паволочі і Фастові.

А згодом, коли до козаків приїхав комісар у козацьких справах, теребовлянський староста Якуб Претвич, привізши-таки частину королівської платні, Косинський роздавав її разом із зібраними в містах і селах податками. Пізня королівська подачка вже не могла зупинити козацтво. Було відомо, що Косинський збирається вирушати на Київ. Коли ж умовляти бунтівників до скорення владі приїхав авторитетний у козацьких колах Ян Оришовський, то «мало його не устріляно, аж ледве з Білої Церкви втік».

Швидке й несподіване розгортання подій у волості стурбувало старого Костянтина Острозького. Він зі своїм сином Янушем неодноразово просив короля і сенаторів дати якусь раду козакам. Острозький попереджав, що можна «з такого