Читати книгу - "Пан Зривко"

щастя всіх людей на планеті Земля, а білочка править кіньми.

Родина ставилася до способу життя та пошуків Афанасія, м’яко кажучи, неоднозначно, але терпіла, бо Афанасій був доброю людиною і нікому не бажав зла. Тож і всі люди навколо також автоматично ставали добрими, за винятком тещі. Дружину свою Афанасій дуже любив, вважав її святим створінням, проте таким, що тимчасово перебуває під впливами темних сил. Сподіваючись відлучити його від пошуків вселенського щастя, підмовлена тещею, вона з метою кодування кілька разів водила чоловіка по гіпнотизерах та різних народних ворожках, безглуздо витрачаючи величезні кошти, які б могли піти на значно корисніше діло – наприклад, ті ж лови пана Зривка. Однак провал цієї ідеї з самого початку був очевидним: дипломований інженер навіть суто гіпотетично-геополітично не міг потрапити в дурні шарлатанські пастки, розставлені бездарними аферистами.

Син, Олексій Афанасійович, шістнадцятирічний, удома бував нечасто, а коли бував, то мав до батька лише одне запитання: «Батя, ти шо, дурак?» Спочатку Афанасій намагався довести синові, якого любив до нестями, що з батьком так розмовляти не можна, а потім, зневірившись, списав таку поведінку малого на складний підлітковий вік і що з часом кров однак заговорить і син зрозуміє, що батя таки не дурак, як він думає.

Розчарувавшись зрештою у спіритичних пошуках, які він використовував у ловах пана Зривка, Афанасій вирішив звернутися до перевірених часом законів механіки Ньютона і почав ловити ліліпута на звичайні мишоловки. Він розставляв їх по всій хаті за спеціально розробленою системою, але крім безпосередньо мишей, туди ніхто не потрапляв. Тоді Афанасій зрозумів, що вся справа – в наживці, бо це ж миші, сірі неосвічені істоти, люблять сало і сир, а що любить пан Зривко, істота, яка має знати, де лежить щастя всіх людей на Землі? Довго думав Афанасій, поки його не осяяла проста і в той же час геніальна думка – горілка! Звичайно ж, горілка! Бо де водиться шановний пан Зривко, де його бачить Афанасій щоразу? Правильно, на дні порожньої пляшки! Але тут він зненацька постав перед дуже болючим філософським питанням: яку пляшку класти в мишоловку – порожню чи повну? Якщо мислити логічно, то пан Зривко з’являється лише у порожніх пляшках, але відбувається це тільки після того, як Афанасій спорожняє повну. Тобто в пляшці за певних умов замість горілки якимось чином матеріалізується маленький чоловічок у синьому костюмі з червоним носом, інколи з рожевою білочкою на плечі, але не можна сказати, що він там присутній постійно, до того ж субстанція пляшкової порожнечі утримує їх там вкрай недовго. Але ж от ще загадка: де пан Зривко і білочка перебувають до того, як спорожніє пляшка? Тут пахло не просто філософією, кантами або якимось там хайдеггерами, тут пахло самим дзен-буддизмом!

Одного вечора Афанасій так довго розмірковував над цим питанням, що не помітив, як настав ранок, і дружина, яка ранками бувала особливо не дружньою, не застала його з порожньою пляшкою з-під горілки, яку він намагався запхати в маленьку мишоловку. Відбувся скандал, бо дружина, як і всяка нормальна дружина, могла зрозуміти і терпіти бухарика, бо хто ж зараз не бухає, але з людиною, яка пре порожню пляшку просто в мишоловку, жити під одним дахом елементарно страшно. Але, так чи інакше, мишоловки стояли, заряджені про всяк випадок салом, яйцями, цукерками, сухим спиртом, макухою, позиченою в сусіда-рибалки, та іншим хавчиком. Також були сконструйовані спеціальні мишоловки, в яких можна використати як наживку горілку – рідину Афанасій наливав у мильницю, а зверху на потенційну здобич мало падати відро. Вся ця ньютонівсько-механічна історія на тлі дзен-буддизму продовжувалась аж доти, поки біля своєї найулюбленішої мишоловки у вигляді умивальника (Афанасій передбачав, що пан Зривко прийде чистити зуби – і тут…) він не знайшов дивного вірша.

Сказання про самотнього пана, мужніх мишей та їхню велику мрію Не знаю, чому так вийшло — Зимовим студеним ранком Мене покинули миші, Не лишивши і забаганки. Тут я зізнатись мушу — В погоду і непогоду Жив я душа у душу З веселим мишачим народом. Усе ми ділили навпіл: Роки, телевізор і сало. Куди ж ви поділися, браття, Чого вам стало замало? Разом ми ховали близьких, Разом сторонились далеких, Як небо звисало занизько — Писали листи лелекам. Чому ж не сиділося в хаті, Чому ж не каталося в сирі? Бо сірі веселі браття Плекали великую мрію. Куди ж ви пішли, сіромахи? В чужії далекії краї. Без їжі, без світла, без даху. Як серце мені це країть! Така-от сувора правда Переді мною постала: Життя – це прекрасна справа, Та мишам цього замало. Аж зараз сиджу і плачу, І бачу, Як по коліна в снігу Перетинають миші Люту безкрайню тайгу. Я сам. Я один. Я грішний. Свічі каганець догорає. Та вірю, що дійдуть миші До свого мишачого раю.

Вірш Афанасію надзвичайно сподобався, особливо останній рядок про рай – це був знак, натяк, і Афанасій мав за будь-яку ціну з’ясувати, що він означає. Однозначних відповідей Афанасій не знав, проте здогадувався, що автор безсмертного творіння – пан Зривко. Місцями філософсько-містичний зміст вірша навіть підсилював здогадки – пан Зривко є носієм якоїсь мудрості, він – особливий і втаємничений, як папа Карло, хто зміг вистругати зі звичайної дровиняки хлопця, який зробив його багатим. Але що ж робити далі? Як спіймати цього буратіна в синьому костюмі? Як жити і як спокійно бухати, коли ось, прямо в твоїй хаті, на дні порожньої пляшки вирішується доля цілого людства?

Афанасій пішов із цим питанням по пивних, де його завжди вітали за спокійний характер і цінували як цікавого співрозмовника. Зрештою хтось із друзів сказав: «Ти повинен сходити до дяді Васі! – І, хильнувши стопку, випереджаючи запитання, додав: – Тому що дядя Вася знає про все!»

Потрапити до дяді Васі було не так легко, як сказано і випито – перед візитом Афанасію довелося поспілкуватися з дядею Пєтєю, дядею Колєю і тьотьою Шурою. Вони випробовували Афанасія різними видами самогону, примушували закусувати хлібом із майонезом та ставили каверзні запитання про сенс життя, стан потенції та кількість грошових одиниць у наявності. Скільки він випив і що конкретно відповідав, Афанасій не запам’ятав, проте, коли він постав перед дядею Васею, який працював завідувачем складу на оптовій базі будматеріалів, голова його була ясною, а очі – тверезими.

Дядя Вася був схожий на Пацюка з гоголівських «Вечорів на хуторі біля Диканьки» – товстий, лінивий, чубатий, із довгими сивими вусами і п’яною посмішкою. Сидів він, розвалившись, у старому драному глибокому кріслі, яке було так часто пропалене сигаретами, наче його розстрілювали карателі, поміж стелажів із