Читати книгу - "Мiнiмакс - кишеньковий дракон, або День без батькiв, Анатолій Григорович Костецький"

у фанерному ящику від рояля: ящик подарував татові один із його знайомих.

— Ти що робиш?! — округлила очі сестра. — Адже мама забороняє варити яйця!

— Заспокойся, — відмахнувся Олег. — По-перше, мами сьогодні нема. По-друге, — тут Олег вирішив схитрувати і скористатися прийомом, до якого вдавався тато, коли Лізка відмовлялася щось їсти, — я недавно прочитав у журналі «Здоровье», що жінки, які мріють стати кіноактрисами, повинні хоч раз на місяць їсти варені яйця.

— Чому? — недовірливо поцікавилась Ліза, яка, мабуть, уже з колиски спала та бачила себе на великому екрані.

— Бо варений білок — не кажу вже про жовток! — активно сприяє гостроті зору. А коли в тебе гострий зір та ще й красиві від природи очі, — то на екрані вони будуть втричі виразніші!

Цей аргумент переконав Лізку, й вона заспокоїлась.

— Приглянь за яєчками та подзьобай ось вишень, — подав Олег сестричці пакетик, — а я трошки помідорчиків пошукаю. — І він пішов до невеличкої грядочки з кількома кущиками помідорів, які ховалися в бур'янах у тому ж таки дальньому кутку саду.

Коли він відкручував хвостик останнього помідорчика завбільшки з кульку для настільного тенісу, від кухні раптом долинув Лізчин зойк, потім — дзвінкий сміх, а тоді — якесь пискливе воркування.

Олег кинув помідори на землю і стрімголов помчав до кухні.

Та коли він підбіг, то побачив, що нічого не сталося.

Лізка стояла перед плиткою навколішках і лагідно посміхалась. Перед нею лежала перевернута каструлька, а поруч, у калюжці з недовареного білка та води, — яєчна шкаралупа.

— Чого б це я веселився! — розсердився Олег. — Що ти тепер снідатимеш? — Він кинувся піднімати каструльку, та Лізка голосно зойкнула:

— Обережно! Ти наступиш на _нього_!

— На кого — на нього? — не зрозумів Олег і витріщив очі на каструльку.

На землі за каструлькою сиділо дивне створіння, дуже схоже на ящірку. Але в цієї ящірки, на відміну від звичайних, що водилися на лузі коло озера, на спині стирчали двоє невеликих крилець із перетинками, а луска на тілі відливала металевим блиском.

Дивне створіння погойдувалося на двох задніх товстеньких лапах, схрестивши перед собою дві передні, значно коротші, і пильно дивилося на Олега своїми райдужними очима з густими пухнастими віями. При цьому воно ще примудрялося водночас колупати гострим хвостиком у правому вусі, схожому і формою і кольором на пелюстку гарбузової квітки.

— Це що за потвора? — здивувався Олег.

— Дракончик! — весело відказала Лізка і, присівши навпочіпки, мізинчиком почухала «потвору» за лівим вушком.

— Сам ти потвора! — раптом сердито пискнула дивовижна істота. — А я — Мінімакс Перший!

Такого, як кажуть, і в страшному сні не побачиш!

Не дивно, що Олег, почувши ці слова, так і сів, де стояв…

3. ЩЕДРА СУСІДКА

Нехай ніхто з вас не сподівається, що Лізчиного зойку в Круглику о цій ранній порі не почули.

Щоправда, старожилів зойками не здивуєш, бо відтоді, як у Круглику почали з'являтися дачі, село стало повнитися й зойками дітей.

Діти дачників зойкали при найменшій нагоді.

Побачить хто з них корову і кричить:

— Ой, мамо, диви! Справжня корова! Побачить качку — те ж саме:

— Ой, мамулю, качечка! Жива качечка! І так — від ранку й до вечора.

— Метеличок! Ой-ой!

— Вужик! А-тя-тя!

— Жабка! Скок-скок!..

Місцеві жителі розуміли: що візьмеш з цих городян — дітей бетону, сталі й скла, блідих пагінчиків асфальту? Справді, самі подумайте: хіба зустрінеш у центрі міста корову чи табун качок в оточенні барвистих метеликів? Та нізащо в світі!.. От вони й усміхалися поблажливо та думали: «Нехай малі радіють, нехай спілкуються із справжньою природою, бідолашки!»

Та про Олега й Лізу вони були іншої думки. Спокійні й виховані, брат і сестра за той час, що були на дачі, жодного разу не дозволили собі зарепетувати чи загорлати, тим паче — качатися по землі та дриґати ногами, як це робили деякі міські діти, коли батьки щось забороняли їм.

Отже, Лізчиному зойку ніхто не надав значення, окрім сусідки Ізольди Сократівни.

Ця жінка вважала своїм громадянським обов'язком звертати увагу на все, що діється навколо, бо мала від цього свій зиск. Тож і зараз, почувши зойк на дачі Валяйків, вона метнулася до порога й заскочила в будинок.

У першій кімнаті, захаращеній різноманітним непотребом — від заіржавілої швейної машинки до старезного пилососа «Вихрь», — Ізольда Сократівна підійшла до дивної споруди, накритої старою рядниною, і відкинула запону. Під нею виявилася клітка, в якій сиділа пошарпана напівсонна ворона.

Птах невдоволено покосував заспаним оком на Ізольду і сердито каркнув.

— Ну-ну! Покаркай мені!.. — замахнулася рядниною Ізольда, й бідолашна ворона злякане втягла носату голову в плечі. — Вилазь! — прочинила хазяйка дверцята клітки. — Справа є!

Ворона струснула крильми, зганяючи залишки сну, і неохоче вилізла.

— Що там ще сталося? — спитала вона людським голосом. — Я вже й так від ваших доручень гибію, то хоч ранком поспати можу?

— Потім поспиш, а зараз — до роботи! Чи міліцію сюди запросити? — єхидно поцікавилась Ізольда.

Ох, уже ця міліція!

Скільки Креня пам'ятав себе, Ізольда весь час лякала його міліцією. Невже так воно буде до кінця його життя?..

Креня — так звали ворону — був не лише розумний, як переважна більшість ворон взагалі, а й умів розмовляти. Ви, мабуть, знаєте, що можна навчити розмовляти деяких птахів, хоча далеко не всіх. Але Креня володів ще одним рідкісним та безцінним талантом: він умів слухати й запам'ятовувати почуте…

Та про Креню — згодом, а зараз трохи про саму Ізольду Сократівну.

Вона прижилася в Круглику якось непомітно й ненав'язливе. В будинку,