Читати книгу - "Чарівний бумеранг, Микола Данилович Руденко"

шукали для себе нових земель і через те опинилися в Сахарі.

Серед багатьох тисяч малюнків особливу увагу Анрі Лотта привернула шестиметрова людська постать, котру він назвав «Великим богом марсіанів». Голова «бога» ховалась у майстерно виконаному скафандрі, який на шиї був значно товщий, ніж на голові, збирався в рухливі горизонтальні складки і переходив у важкий герметичний одяг. Спеціальні кріплення на шоломі свідчили про те, що зовнішній і внутрішній тиск були нерівномірні…

Як міг дванадцять тисяч років тому з'явитися на печерній стіні цей малюнок?.. А може, й не дванадцять тисяч, може, значно раніше?.. Вік цих малюнків губиться в такій далекій старовині, яка перебуває за межами звичайної історії. Ясно одне: цей малюнок належав художникові, котрий пам'ятав — можливо, на підставі попередніх переказів, — що на Землі колись були люди в таємничих скафандрах. І, може, доісторичні художники вважали їх богами…

В Японії також знайдено кілька старовинних статуеток — людей у скафандрах. Таких знахідок дедалі стає більше…

Цікава подробиця. Один відомий письменник показав фотографію «марсіанського бога» Юрію Гагаріну. Космонавта дуже зацікавила постать його далекого попередника. На фотографії він поставив свій підпис. Так вона з його підписом і надрукована в «Огоньку» (№ 43, 1962). У мене аж подих перехопило: підпис першого земного космонавта на зображенні людини з якоїсь іншої планети! Та невже ж це не космоісторія!?. Колись цією фотографією відкриватимуться підручники з космоісторії для неповної середньої школи…

Євген закінчив свій виступ цитатою із В. Брюсова. Ось що сказав колись Валерій Брюсов:

«Та спільність начал, яка лежить в основі найрізноманітніших і найвіддаленіших одна від одної культур „ранньої старовини“: егейської, єгипетської, вавілонської, етруської, яфетидської, староіндуської, майя і, можливо, також тихоокеанської і культури південноамериканських народів — не може бути цілком пояснена запозиченням одних народів в інших, наслідуванням і взаємовпливами. Треба шукати в основі всіх старовинних культур людства якийсь єдиний вплив, що тільки один здатний пояснити дивовижні аналогії поміж ними. Треба шукати за межами „ранньої старовини“ якийсь „ікс“, ще невідомий науці культурний світ, що перший дав поштовх до розвитку всіх відомих нам цивілізацій. Єгиптяни, вавілоняни, єгейці, елліни, римляни були нашими вчителями, вчителями нашої, сучасної цивілізації. Хто ж був їхніми вчителями? Кого ж ми можемо назвати найвідповідальнішим іменем „учителі учителів“?..» (Журнал «Летопись» за 1917 р., № 9–12, стор. 157).

Коли Брюсов писав ці слова, йому були невідомі ні малюнки з Валь Камоніка, ні «Марсіанський бог». І якби тоді людям сказали, що молодші сучасники Брюсова добре знатимуть першого земного космонавта, хто б у це повірив?..

19 березня. Сьогодні ми з Мариною розмовляли про наших хлопців. Їй дуже сподобався Євген. Але Євген не звертає на неї ніякої уваги. Його часто можна побачити в парі з білявою першокурсницею. Здається, її звуть Тамара… Чи, може, Лариса?..

Марина спитала:

— Оксано, ти, мабуть, відвідуєш гурток заради Миколи. Правда?.. Я знаю, що він тобі подобається. Я, наприклад, ходжу тому, що там Євген…

Марина вгадала, але не цілком. Це правда: Микола мені подобається. Я все ще не розумію, що має означати той букетик конвалій… А може, просто товариське привітання з жіночим святом? Чому ж він тоді не подарував його Марині, а приніс мені?.. Звичайно, ми з ним товаришуємо, але…

Я часто ловлю себе на тому, що мені хочеться знати про Миколу все — хто його батько, мати?.. Як він жив, як виростав?.. Але він дуже мало розповідає про себе.

Та я б не відмовилась од нашого гуртка навіть тоді, якби Микола перестав туди ходити. Після того, що розповів Євген, я повірила: космоісторія — це не вигадка!..

23 березня. Учора ввечері я забігла до Марини в гуртожиток. Зненацька побачила Миколу. Що я розгубилася — це не дивина. Але мені здалося, що й він розгубився. Потім запросив мене до їхньої кімнати. Ми не знали, з чого почати розмову. Знов заговорили про наш гурток. Непогано було б отримати хоч невелику кімнату в інституті! Ми б її поступово заповнювали експонатами…

Він показав мені експонат, привезений із дому. Це був… австралійський бумеранг!

Я трохи здивувалась — яке відношення мав отой бумеранг до космоісторії?..

Микола відповів не одразу. Ми вийшли з гуртожитку, піднялись до пам'ятника Невідомому солдатові. Довго стояли біля голубого вогню.

Микола промовив:

— Якщо хочеш знати, цей вогонь — також космоісторія. Бо просто історії вже на Землі немає — вся вона стала «космо»… До речі, такою вона була завжди… Біда лише в тім, що ми про це дуже мало знаємо…

Ми сіли на лаві біля Аскольдової могили. Вечір був тихий, теплий. Сніг уже весь зійшов, Дніпро звільнився від криги. Ми дивилися на галактику дарницьких вогнів, а розмовляли про таємниці небесних галактик. Я позаздрила героям Г. Уеллса, які мали машину часу і з дивовижною легкістю перекидались із одного тисячоліття в друге.

— А знаєш, Оксано, — сказав Микола. — У мене є машина часу. Я тобі її показував.

Спершу я нічого не зрозуміла. Потім глянула на нього. Микола таємниче усміхався.

— Отой бумеранг… Ти гадаєш, чому я вирішив приєднати його до наших експонатів? Бумеранг має дуже цікаву історію…

— І ти літав?

— Звичайно… Іще в дитинстві… Слідами діда Максима. Там я бачив такий малюнок… Ех, якби можна було залучити його до нашої колекції!.. Він тоді справив на мене більше враження, ніж «марсіанський бог».

Я так зраділа, що Микола зрештою хоче розказати мені про себе! Правда, його важко уявити дитиною чи навіть підлітком. Але не завжди ж він був отакий кремезний… Я спитала:

— Коли ж це було?..

Микола здивував мене своєю відповіддю.

— Так просто й не скажеш… Тут є два виміри. З одного боку, це було тоді, коли я вчився у шостому класі. А з другого боку… З другого — тоді, коли дід Максим служив юнгою на «Отважном». Тобто понад сто років тому. Він прожив, мабуть, років сто п'ятнадцять…

Тепер я зовсім була збита з пантелику. Ще не знаючи, що він буде розповідати — казку чи правду, — я приготувалася слухати…