Читати книгу - "Концентраційні табори в Совєтському Союзі, Андрій Микулін"

У боях з московським військом, українські війська неодноразово здобували значніші перемоги і Україна була вже майже визволилася з московського ярма. Однак через низку різних внутрішніх непорозумінь (напр., зрада московського ставленика на Лівобережжі України гетьмана Брюховецького, який уклав з Москвою новий договір і тим самим цілком закріпачив Україну під пануваням Москви), українські землі були окуповані російськими військами, населення цілком поневолене, а Москва зі своєї сторони показала всю брутальність російського імперіалізму.

По смерті російського царя Олексія Михайловича в Москві, боротьба за царський престіл, засобами якої були вже випробувані: кара смерти, ув'язнення, заслання та висилка, точилася дальше. За «спротив» та «інтриги» в царському дворі, за царя Федора Михайловича, заслано на далеку північ до Пустоярська, боярина А. Матвєєва з його родиною та прихильниками.

Цариця Софія покарала на смерть князя Хованського і його родину, а стрільців, з допомогою яких нібито Хованський мав намір захопити владу в державі, частинно ув'язнено, а більшу частину заслано на далеку північ.

Безпосередня залежність Української Церкви від царгородського патріярхату, від часу Переяславського договору, була сіллю в оці москалів. Київські митрополити, — Сильвестер Косів, Денис Балабан і навіть Осип Нелюбович-Тукальський, уважали Москву некультурною (бо ж у дійсності так і було) і навіть думати не хотіли про яку-небудь залежність Української Церкви від московського патріярхату. Одначе 29 червня 1685 р. Москва інсценізувала в Києві вибори митрополита, на яких, за наказом московського патріярха, «вибрано» Геодона Четвертинського, а осінню цього ж року московський патріярх Йоаким його висвятив. У зв'язку з тим, царгородський патріярх змушений таки був з тими виборами погодитися та підпорядкував Українську Церкву Москві. Підступом, підкупами і силою Москва скасувала самостійність Української Церкви.

1687 року стотисячна московська армія, на наказ цариці Софії, під проводом князя В. Ґоліцина, вирушила в похід на Крим і, переходячи через Україну, змусила гетьмана Самойловича з своїм 50.000 військом приєднатись до неї. Похід закінчився невдачею Москви і Ґоліцин обвинуватив українське військо та гетьмана Самойловича в зраді. 22 липня цього ж року, у військовому таборі над р. Коломаном, Самойлович був заарештований і, без слідства та суду, разом з сином Яковом, засланий на Сибір. Іншого сина Григорія вивезено в Сівськ і там у страшних тортурах замордовано. Московський воєвода Неплюєв загарбав усе гетьманське майно, а цариці Софії позвітував, що «Самойлович був неприхильний до Москви і хотів створити з Гетьманщини незалежну державу».

Засланнями, карами смерти та ув'язненнями позначалось і все царювання російських царів, починаючи від Петра І аж до царя Миколи II. В перших днях «воцаріння» Петра І заарештовано та заслано князя Ґоліцина — начальника придворних стрільців, а також дяка Ф. Шакловського та близьке до нього стрілецтво покарано на смерть, царицю Софію замкнено до Новодівичого манастиря. Згодом покарано на смерть монаха Сільвестра (піддячого Семена Мєдвєдева) за те, що він підтримував у Москві представників київського духовенства, а саме духовенство зазнало від царської влади за «хлєбопоклонєніє» під час св. Літургії таких утисків, що воно змушене було залишити Московщину і повернутись до Києва.

Під час так званого «стрєлєцкого сиска» (судового дослідження), за наказом Петра І, покарано на смерть 2.000 стрільців, а декілька тисяч заслано та замкнено до в'язниць.

Найжорстокіших масових репресій від російського царизму зазнало поневолене Московщиною неросійське населення, а особливо українське. Наприкінці XVIII сторіччя переважна більшість земель української держави загарбала Росія, а її деспотичний царизм найбрутальнішими методами розпочав провадити виразну колоніяльну політику. Ця політика продовжується і тепер московсько-російською червоною владою.

Насамперед царизм намагався затерти всі сліди познаки української державности. Територію України поділено на генерал-губернаторства, на чолі яких стояли царські наставники, російські губернатори. Місцевій владі наказано всіма засобами з'єднати українські землі в «загальну родину корінних російських губерній», а за спротив, українське населення висилано з рідних земель до Московщини, за Урал, в Сибір — на важку невільничу працю.

Коли цар Петро І розпочав війну з шведами, щоб відкрити дорогу Московщині до Балтійського моря та захопити його побережжя, він примусово посилав у далекі походи на північ козацьке військо. Багато козаків від важкої служби і недоживлення мерли або гинули від різних болотяних хворіб та непосильної праці.

«Всі козаки, заслані на працю будувати нове місто Пітєрбург (Петербурґ — тепер Ленінград), дуже зневажалися московським начальством, що ними там розпоряджалося, — воно їх било, лаяло, калічило, карало на смерть, одним словомо робило, що хотіло. Козаків та українську людність уживано на різні важкі роботи, переважно до будови кріпостей. В 1706–1707 роках багато народу мусіло працювати коло будови нової кріпости. Козаки й українська людність мусіли робити взимку і літом, у непогоду і під пекучим сонцем, усе під доглядом московських наставників, які поводилися з ними грубо і немилосерно. Через Україну швендяли різні московські полки й команди та чинили великі кривди населенню, забирали припаси, харчі, одяг, поводилися грубо не лише з простим народом, але й з старшиною. З усіх сторін підіймався плач, стогін і лемент — козацтва і народу. Вже навіть найбільш покірливі перед московським пануванням люди, починали нарікати, що «так далі бути не може», — так твердить у своїй праці «Історія України» М. Грушевський, визначний український науковець-історик, праці якого на початках існування совєтської влади в Україні визнавали навіть самі московські комуністи. Про жорстокість і поневолення України російським царизмом, писала російсько-комуністична пропаганда дуже багато, під час облудливої українізації України в 1925–1928 роках. Згодом, коли Сталін оголосив російський народ «старшим братом» поневолених у СССР неросійських народів, Петрові І, Катерині II та іншим царям приписується в совєтсько-московській історії заслуги, як «вєлікім прєобразоватєлям» Росії. Розправляючись найжорстокішими методами з Україною, Петро І подібно поводився і з іншими народами, які загарбав під час Озівських походів, Пруської та Північної воєн. Вони також зазнали: брутальних визисків, заслань, виселень і переселень, карались по невільничих працях, у московських в'язницях і місцях заслань.

Петро І 1707 року вислав на Дон (який ще за цариці Софії виступив «бунтом» проти Москви) численні війська, щоб здушити повстання козаків. Російська історія пише про це, що 1708 року російські війська захопили м. Черкаси, а весь Дон був відданий їм під