Читати книгу - "Південноморські оповідання, Джек Лондон"

сказав Торікі.- Краще б ми зробили, якби були й собі поїхали відси.

- Мабуть, барометр ще нижче впав,- промовив капітан Лінч.

Сивобородий, загартований у боротьбі з морем, він був уже застарий, щоб служити на шхуні. Він хворів на ядуху й розумів, що йому, з його здоров’ям, найкраще жити саме на Гіквейру. Він пішов у дім глянути на барометр.

- Боже ти мій! - голосно вигукнув Лінч, і купці кинулись за ним услід. Лінч перелякано дивився на стрілку, що показувала 29,20.

Знову вийшовши на берег, вони заклопотано оглянули море й небо. Шквал ущух, але небо було похмуре. На морі замаячіло дві шхуни, за ними третя. Розпустивши всі вітрила, вони поспішали до берега. Раптом вітер змінив напрямок, і на шхунах послабили вітрила. Минуло п’ять хвилин; вітер зненацька повіяв з другого боку, одкидаючи судна геть назад у море, і на них поспішили прибрати передні вітрила - це добре було видно тим, хто стояв на березі. Глухо й загрозливо шумів прибій, перекочувалися важкі буруни. Страшна блискавка сліпила очі, тяжко гуркотів грім.

Торікі й Леві, невважаючи на зливу, кинулися до своїх човнів. Леві біг перевальцем, немов переляканий на смерть бегемот. Коли обидва човни вихопилися з лагуни, повз них пролетів човен з «Аораї» - він поспішав у лагуну. При стерні стояв Рауль, покрикуючи на веслярів. Раулеві не давала спокою думка про перлину, і він вертався, вирішивши пристати на умови Мапуї.

Він вискочив на пісок у такому вихорі дощу й вітру, що набіг на Гуру-Гуру, перше ніж побачив його.

- Спізнився! - крикнув Гуру-Гуру.- У Мапуї купив її Торікі за тисячу чотириста чілійських доларів, а Торікі перепродав її Леві за двадцять п’ять тисяч франків. А Леві продасть її у Франції за сто тисяч. Чи немає в тебе тютюну?

Раулеві одлягло від серця. Тепер він бодай голови собі не сушитиме. А все-таки він не повірив Гуру-Гуру. Мапуї то, може, й продав її за тисячу чотириста чілійських, але щоб Леві, такий знавець перлів, дав за неї двадцять п’ять тисяч,- це вже занадто! Рауль надумався ще розпитати в капітана Лінча.

Коли Рауль зайшов до старого моряка, то побачив, що той утопив очі в барометр, віри собі не діймаючи.

- Скільки він показує? - стурбовано запитав Лінч, протерши окуляри та знову вдивляючись у барометр.

- Двадцять дев’ять і десять,- одказав Рауль.- Я та кого ще ніколи не бачив.

- Ще б пак! - чмихнув старий.- Я по всіх морях плавав п’ятдесят літ, а щоб так упав барометр, то мені не траплялося. Послухай лишень!

Вони принишкли, слухаючи, як гуркотів прибій, аж дім здригався. Тоді обидва повиходили надвір. Шквал знову притих. За милю від берега видніла «Аораї». Вона то поринала, то виринала, шалено борсаючись на страшних хвилях, що лава за лавою котилися з північного сходу і, скаженіючи, розбивалися об берег. Один матрос із човна показував, хитаючи головою, на протоку. Рауль глянув у той бік і побачив бурхливі хвилі та білу піну, що мов у казані кипіла.

- Доведеться, мабуть, мені у вас заночувати,- сказав він капітанові. Тоді звелів матросові витягти човна на берег і пошукати пристановища на ніч собі й товаришам.

- Якраз двадцять дев’ять,- промовив капітан Лінч, що ходив знову поглянути на барометр. Він виніс стільця, сів і почав дивитися в море. Сонце виглянуло з-за хмар, стало парко, залягла тиша, а хвилі все зростали.

- Не розумію, звідкіля береться хвиля? - знепокоєно мурмотів Рауль.- Вітру немає, а гляньте-но на море, гляньте, яка хвиля!

Хвиля, що містила в собі десятки тисяч тонн води, а тяглася на кілька миль, вдарилась об хисткий атол. Атол здригнувся, наче від землетрусу.

- О боже! - Наляканий капітан Лінч підвівся із стільця і знову впав на нього.

- Та вітру ж немає! - провадив Рауль.- Коли б був вітер, а то...

- Не бійся, буде й вітер! - похмуро мовив Лінч.

Обидва замовкли. На тілі в них проступив піт, міріади маленьких краплин поту. Ті краплинки, зливаючись докупи, утворювали великі краплі, а великі збігали струмочками на землю. Було тяжко дихати, особливо старому Лінчеві. А море заливало берег. Воно вже хлюпотіло круг кокосових пальм, підступало мало не до ніг Раулеві та капітанові.

- Ніколи ще рівень моря так не підіймався за моєї пам’яті,- зауважив капітан Лінч,- а я вже одинадцять літ живу на атолі. Вже третя година,- додав він, глянувши на годинник. Коло них помалу пройшли чоловік та жінка обоє прибиті горем. За ними хвостом тяглася різнобарвна валка дітей та собак. Вони зупинилися за Лінчевим домом і, повагавшись, посідали на піску. За кілька хвилин припленталась інша сім’я, з другого вже боку, несучи на плечах свою мізерію. Невдовзі сотні людей, старих і малих чоловіків, жінок та дітей, товпились круг Лінчевої домівки. Капітан, підкликавши до себе одну жінку з немовлятком на руках, довідався, що вода змила її хижу в лагуну.

Капітанів будинок стояв на найвищій місцині атолу. Хвилі вже багато де перехлюпували через тонке коралово кільце, зливаючись з водою в лагуні. Кільце, маючи двадцять миль в обводі, лиш декуди сягало яких п'ятдесяти сажнів завширшки. Була саме найкраща пора добувати перлини, і тут скупчилися тубільці з усіх островів, розкиданих навкруг атолу, і навіть з Таїті.

- Тут тисяча двісті душ - чоловіків, жінок та дітей,- промовив капітан Лінч.- Цікаво, скільки їх доживе до ранку?

- Та чом же немає вітру, хотів би я знати? - допитувався Рауль.

- А ти, юначе, не хвилюйся, не варто. Ще нахвилюєшся донесхочу.

Не встиг капітан Лінч докінчити, як ціла водяна гора впала на атол. Море зашуміло під стільцями, на яких сиділи Лінч та Рауль, покривши пісок на три дюйми. Перелякані жінки заголосили. Жалібно плакали діти, стиснувши руки та нажахано дивлячись на бурхливі хвилі, що не було їм кінця-краю. Переполошені кури та коти брьохались у воді, а тоді, як одне, кинулися на дах капітанового дому. Якийсь тубілець виліз на кокосову пальму і прив'язав десь футів двадцять заввишки кошика з маленьким цуценятком. Сука розпачливо бовталась у воді під пальмою, скавчала та гавкала. А сонце світило з ясного неба, вітер хоч би дихнув.

Капітан з Раулем сиділи й дивилися на хвилі, на