Читати книгу - "Південноморські оповідання, Джек Лондон"

«Аораї», що, як несамовита, гойдалась на них. Капітан довго приглядався до величезних водяних гір, що невпинно мчали одна по одній, і затулив обличчя руками,- не міг витримати страшного видовища. Тоді встав і зайшов у дім.

- Двадцять вісім і шістдесят,- неголосно сказав він, вернувшись.

В руках у нього був мотузок, змотаний кільцем. Він порізав його на шматки, по десять футів кожний. Один він дав Раулеві, другий залишив собі, а решту роздав жінкам, порадивши їм пошукати міцного дерева та вилізти на нього.

Легенький вітерець подихнув з північного сходу. Рауль, почувши на щоці дотик свіжого повітря, стрепенувся. Він побачив, як «Аораї», розпустивши вітрила, випливала в море, і пожалкував, що залишився тут. На шхуні він би певне врятувався, а тут, на острові...

Море поймало атол, валило з ніг Рауля. Він оглянувся навкруги, вибираючи, на яке б дерево вилізти. Тоді, згадавши про барометр, побіг до Лінчевого дому, зіткнувшися на порозі з господарем.

- Двадцять вісім і двадцять,- сказав старий моряк.- Надходить, мабуть, кінець світу... А це що таке?

Повітря сповнилось якимсь страшним рухом. Дім дрижав, хитався. Щось гуло грізно й потужно. Вікна задеренчали. Дві шибки розбилося. Шалений протяг вітру замалим не збив з ніг капітана та Рауля. Хатні двері з гуркотом зачинилися, защіпка переламалась. Біла клямка від дверей упала долі й розскочилася на шматки. Стіни в кімнаті набубнявіли, немов аеростат, який зашвидко наповнюють газом. Тоді почулися нові згуки - ніби з рушниць стріляло, і морська піна вкрила стіни капітанового дому. Капітан глянув на годинник. Була четверта. Він одягся в куртку з грубого сукна, зняв із стіни барометр і заховав його в простору кишеню. Знову море тяжко гримнуло об стіну. Нетривкий будинок сколихнувсь і зрушився з підмурку, осівши під кутом у десять градусів.

Рауль вийшов перший. Вітер підхопив його, закрутив і погнав уперед. Тепер, він помітив, віяло зі сходу. Рауль кинувся на землю і скорчився, силкуючись удержатись на місці. Капітана Лінча несло, як віхоть соломи. Зачепившись, він упав на Рауля. Два матроси з «Аораї», злізши з кокосової пальми, куди перед тим видерлися, постигались їм на допомогу. Вони зігнулися навпіл, щоб устояти проти вітру, і виборювали кожен пройдений дюйм.

Руки й ноги в старого заклякли, і він не міг вилізти на дерево. Матроси, позв’язувавши короткі шматки мотузків, витягли його на пальму і прив’язали до верху, на п’ятдесят футів од землі. Рауль, обмотавши мотузком сусідню пальму, розглянувся. Вітер валив його з ніг. Ніколи він не думав, що вітер може мати таку надзвичайну силу. Хвилі, перекидаючись через атол, спадали в лагуну, і Рауль незабаром змок до колін. Сонце заховалося, налягла олив’яна темрява. Кілька крапель дощу вдарили його збоку, немов шротини, обличчя охопила солона піна; щоки палали з болю, на очах виступили сльози. Кількасот тубільців примостилися на деревах, і Рауля мимохіть аж сміх брав, коли він дивився на ті живі кетяги, що прикрашали собою верхи пальм. Рауль, не був би то таїтянин з роду, зручно зігнувся навпіл, обняв руками стовбур, прип’явся до нього ступнями і поліз на дерево. На вершку було дві жінки, двоє дітей та чоловік. Маленька дівчинка міцно тулила до себе кішку.

Сидячи в своєму гнізді, Рауль послав рукою привіт капітанові, і той на відповідь йому теж помахав. Рауль злякано дивився на небо: воно наче наближалося до нього, спускалося просто йому на голову, і було вже не олив’яне, а чорне-чорне. Внизу, на землі, лишилося ще багато людей. Вони купчилися круг дерев, чіпляючись за них. Подекуди молилися, один гурт підбадьорював мормон.

До вуха Раулеві на мить долетів тихий, ритмічний, чарівний згук, ніжний, мов пісенька цвіркуна, збуджуючи а ньому невиразні думки про небо та небесну музику. Він оглянувся й побачив під одним деревом чималий гурт людей. Вони держалися за мотузки та одне за одного. Рауль бачив, як напружувались їхні обличчя, як улад ворушилися губи. Слів не було чути, та він зрозумів, що люди співали духовний гімн.

Вітер дедалі дужчав. Збагнути всю його силу Рауль не мав спроможності. Такий скажений ураган годі було рівняти з будь-яким вітром, але Рауль таки відчував, що він набирає на силі. Недалеко впало дерево, вирване з корінням, попадали на землю й живі його грона. Хвиля набігла на пісок і поглинула людей. Події ставалися швидко. Він побачив брунатне плече та чорну голову серед білої піни в лагуні, а за мить усе зникло. Падали інші дерева, ламаючись, мов сірники.

Рауль усе чудувався з потужності вітру. Дерево, на якому він примостився, гнулось. Одна жінка плакала, горнучи до себе дівчинку, а та все притискала до грудей кішку. Чоловік, що держав другу дитину, торкнувся до Раулевої руки, показуючи йому вниз, на землю. Рауль глянув і побачив мормонську церкву, що хиталась на воді, наче п'яна. Її зірвало з підвалин, вітер та хвилі підхопили її і несли в лагуну. Страшенна водяна гора підняла церкву на свій хребет і кинула об яких півдесятка кокосових пальм. Грона людських тіл посипались додолу, мов спілі горіхи. Хвиля відійшла. Люди лежали на землі,- деякі не ворушились, а дехто ще борсався й корчивсь. Вони якось дивно скидалися на комашню. Рауль навіть не вжахнувся. Він уже переступив через межу жаху. Спокійно, мов на звичайне явище, дивився Рауль, як набігла друга хвиля і змила з піску те, що було колись людьми. Третя хвиля, найбільша, найстрашніша - такої він ще не бачив - понесла мормонську церкву в лагуну. Вітер підгонив її, і вона, до половини затоплена в воді, пливла в темряву, нагадуючи Раулеві Ноїв ковчег.

Він глянув у той бік, де був капітанів Лінчів будинок, і здивувався: будинку не стало й сліду. Все справді діялося дуже швидко. Багато з тих, що примостилися на деревах, бачив Рауль, позлазили тепер на землю. А вітер набирав усе більшої сили. Це можна було примітити по тій пальмі, на якій сидів Рауль. Вона вже не хиталася, не гнулась, а була майже нерухома. Низько схилившись од вітру, вона тепер тільки здригалася. Від того дрижання починало нудити. Дрібне, безупинне, воно скидалося на вібрування камертона чи струн гавайської гітари. Найгірше було те, що пальма вібрувала страх як швидко. Хоч корінням дерево її міцно вросло в землю, та на такому вітрі довго продержатись не могло: от-от повинно було зламатися.

Ага! Одне дерево вже не витримало! Рауль