Читати книгу - "Поезії. Книга III, Олександр Олесь"

ніжно Весна продзвеніла йому:

«Обійми розкрила я світу всьому,

Мій друже крилатий, лети і шуми

І сумніви з серця безжурно зніми»

І Вітер зрадів, засміявсь, полетів

І брязнув по струнах шовкових степів.

 

 

XVII

 

 

Віри йнять словам жіночим,

Їх устам, очам співочим,

Їх зітханням, їх сльозам,-

Признаюсь - я вірив сам.

Але де ті, що зітхали,

Що цвіли мені колись,

Що правдиво зомлівали

І не зраджувать клялись.

Ах,одна . . . . . . . . . . . . .

Друга вийшла за дідка,

Третя . . . . . . . . . . . . .

Шоста - сьома теж така.

Але, Музо, що ти мелеш,

Винен більше я за їх.

Всі покинули мене лиш,

Я ж покинув їх усіх.

 

XVIII

 

 

Співать про любов, поцілунки, обійми -

Боюсь, що мій голос останній відійме...

Зазначу єдине, що Сонце Весні

Не зрадило навіть в зрадливому сні.

Але... обопільне, солодке кохання

Здавна викликало в мені позіхання,

Хоч, може, колись за щасливу любов

Охоче б оддав я і мозок, і кров.

 

XIX

 

 

Раз вночі прокинувсь Вітер

І угледіть захотів -

Чи ніхто не порушає

Тиші мертвої гаїв.

Пролетів він гай зелений

І сховався за кущем:

Дивна флейта розсипалась

Звуків радісним дощем.

Флейта плакала, сміялась,

Умирала і жила...

Біла постать сміх і сльози

Із долонь своїх пила.

Глянув місяць ясним оком -

І осяялась земля,

І крізь листя Вітер баче

І Весну, і Солов’я.

Соловей, стуливши очі,

В келих ночі срібло точе:

«Сонце, Сонце! Весно, Весно!

Як на світі жить чудесно,

Як чудесно в світі жить,

І страждати, і любить!

Весно, Весно, вміла ти

В небі сокола знайти.

 

Щастя завжди, всюди з нами,

Лине, в’ється над роками,

Квітне квіткою в садках,

Б’ється рибкою в ставках.

Хто захоче щастя мати,

Всюди зможе відшукати.

Сонце, Сонце! вміло ти

В лісі Горлицю знайти».

Вітер наче збожеволів

Від страшних проклятих слів,

Розірвати серце волів,

Задушить Весну хотів...

І гадюкою страшною

Засичав він над Весною:

«Так умри ж ти, навісна».

Засміялася Весна,

Раптом стисла Вітру руки

І розсипалась на звуки.

 

XX

 

 

І довго ще Вітер конав і горів,

А потім поволі повивсь, полетів.

І впав серед сірих гранітних руїн,

Таких же сумних і самотніх, як він.

 

XXI

 

 

Зелено, любо усюди!

Наче стоять на землі

Свята зелені,

Клечальна неділя!

В мріях дрімає земля,

В щасті раює природа.

Наче з якогось далекого хутора

Дівчина йшла на весілля в село,

В південь гарячий ішла і стомилась,

І відпочити лягла - і заснула,

Тяжко заснула в житах на межі.

Сниться їй сон:

Наче козак в золотому жупані

Стиха під’їхав на білім коні

І задивився на неї, прекрасну,

І, зачарований, довго дививсь нерухомо,

Потім поволі схилився з сідла

І обпалив її красні уста

Довгим палким поцілунком.

Знявся... і зник на коні!

Дівчина крикнути зразу хотіла,

Словом його перейняти -

Мертві уста.

Хвилею щастя залита,

Дівчина бідна зомліла...

Спить вона тяжко, а хвиля її заливає,

Вщерть переповнює щастям істоту,

Ллється і ллється,

Плеще і плеще.

Хочеться дівчині всесвіт обняти,

Щастям усе напоїти,

Матір’ю стати...

Спить вона й чує, що наче рости починає,

Більше, все більше і більше росте...

Ось вона стала велика, велика...

Землю усю зайняла.

Спить і раює прекрасна.

Коси її розплелися,

Хвилями в’ються в степах.

Килимом пишним лани покриває

Плахта її.

Маком червоним цвітуть на городах

Рукава її.

Ллються річками по луках зелених -

Дівочі стрічки.

Сяють розкидані збоку дукати -

Ставки і озера.

Спить вона довго

І... нагло -

Очі ясні розкриває!..

Сонце ще дужче горить...

Зелено... любо навколо!

 

XXII

 

 

Весілля скінчилось... Бубни одгули,

І п’яні музики додому пішли.

Розвіяні мрії, розвіяні сни,-

Ростуть під серцями дочки і сини,

В турботах натоплена хата землі,

Щоб кволе жіноцтво було у теплі,

Приборкала кожну істоту вага,

А з нею примир’я, думки і нудьга.

Один тільки Вітер у муках горить

І хворий вже тиждень на скелі лежить.

Лежить він, не засне - ні вдень, ні вночі,

Все в думці голосе, Весну зовучи.

О Вітре, не мучся і тихо засни,

Давно щось росте і під серцем Весни.

 

XXIII

 

 

Коли б я тобою,

О Вітре мій, був,

Я б іскру зневаги

В пожежу роздув.

Я б гордо на гору

Найвищу злетів:

Мій сміх заглушив би

Гармати громів.

В долині б я плакав,

Щоб збутись ваги:

Для сліз моїх гори

Були б береги.

Я кинувся б в море

Від болю, від ран.

Як море втопило б

Журби океан.

Коли б я тобою,

Мій Вітре, зробивсь,

Давно б я з другою

Кохавсь і любивсь.

 

XXIV

 

 

Що холод, як сонце

Огнем розлилось,

Що розум, як серце

Полюбе когось?!

Снігами-думками

Кохання туши,

А іскри крилаті

Несуться з душі.

Що розум холодний,

Як займеться кров,

Як світу потрібна

Єдина любов.

 

 

 

 

 

 

 

 

XXV

 

 

Тихо у полі... ні співу, ні шуму,

Думає поле глибокую думу,

Спокоєм душу свою напуває,

Колос зелений зерном наливає.

Тихо... ні співу, ні шуму.

Думає думу.

Тайна серпанки-убрання пошила,

Кожну істоту до шлюбу зводила,

Потім пахучі квітки познімала,

Білі серпанки у скрині сховала,

Тайна убрання пошила,

В скрині зложила.

Як перед нею усім не коритись,

Як перед нею життю не молитись?!

Тільки не молиться

Вітер недужий,

Він до всього, що за серцем, байдужий,

Вітер не може молитись,

Долі коритись.

 

XXVI

 

 

Хто долі кориться, хто далі не йде,

Хто прапор і зброю в безсиллі кладе,

Хто світло міняє на темряву ночі

І крила орлячі спокійно волоче,

Хто, вранці родившись, удень одцвіта,

Хто ворога злого уклоном віта,

Той краще не бачив би світу ясного.

Не тьмарив би дня і не ганьбив нікого.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

XXVII

 

 

Але я забуду і