Читати книгу - "Поезії. Книга III, Олександр Олесь"

Богу,

Бо єдиний ти мій бог.

 

Вийди, в муках каяття

Я обмиюсь сліз дощами,

І терновими кущами

Я ще раз пройду життя.

 

Стану я в своїй крові,

Наче голуб білий, стану,

І розкрию свою рану,

В рані - рани світові.

 

І коли б уста твої

Не скривилися в прокльони,

В мене в серці вдарять дзвони.

Заспівають солов’ї.

 

З небом, з Богом я зіллюсь,

З сяйвом Вишнього, з тобою,-

Кожний нерв зроблю струною,

Сам я арфою зроблюсь.

 

Як блаженний, я піду

Вгору кручами, ярами,

Буду ставить тобі храми,

Доки в небо не ввійду.

 

«От і пройшло життя, і ясно все тепер я бачу…»

 

 

От і пройшло життя, і ясно все тепер я бачу.

Але мовчу, не вчу, не скаржусь і не плачу...

Немов якась таємна сила

Мої уста камінням придавила,

І хтось великий не велить

Про пережите говорить.

 

«Косять коси…»

 

 

Косять коси,

Луг голосе,

Косять, косять косарі;

А в моїй душі співають,

Срібло струн перебирають,

Грають, грають кобзарі.

 

В оксамитах,

В сріблі, в злоті

Виступають козаки...

Косять коси,

Ноги босі

І діряві сорочки.

 

Підійшов я,

Привітався

І звертаюсь до юрби:

«Ось ви в злиднях, босі й голі,

А чи прагнете ви долі,

Чи готові до борьби?!»

 

В оксамитах,

В сріблі, в злоті

Виступають козаки...

Косять коси,

Ноги босі

І діряві сорочки.

 

Хтось всміхнувся,

Обернувся

І промовив мені враз:

«Ми, паничу, луки косим —

І вже вас ласкаво просим:

Потурбуйтеся за нас».

 

Косять коси,

Луг голосе,

Гнуться низько косарі,

Гнуться низько...

Тане військо...

Замирають кобзарі...

 

«Столітні велетні-дуби…»

 

 

Столітні велетні-дуби,

Бувало, в бурю і негоду

Шумлять, дивуючи природу,

І ждуть з піснями боротьби.

 

Зламав їх вік... Ростуть малі...

І тільки вітер пронесеться,

Вже ліс і труситься, і гнеться,

І просить ласки на землі.

 

«Так. Я спав... Зима біліла…»

 

 

Так. Я спав... Зима біліла...

А тепер весною знов

В серці хвиля зашуміла,

Заспівала про любов.

 

Знову в душу світять очі,

Усміхаються уста,

І зелений сад шепоче

І уклонами віта.

 

Ні, несила! Ледве сонце

Злотну пряжу допряде,

Я постукаю в віконце:

Вийди! твій... невірний жде!

 

«Соловйова пісня ллється…»

 

 

Соловйова пісня ллється,

Розливається в низах,

Соловей лящить, сміється...

Наче... тоне у сльозах.

 

Квітнуть яблуні і груші,

В світлі місячнім тремтять...

Наче... мертвих скорбні душі

В білих саванах стоять.

 

Вся земля миліша раю...

Шум, пісні і щастя скрізь!

Я дивлюся, я ридаю,

Я не бачу із-за сліз.

 

«Мусить буть! - скажи - і стане…»

 

 

Мусить буть! - скажи - і стане,

Захотіти - досягти!

Духа в льоті до мети

Не затримають кайдани.

 

Підеш ти - і ляжуть гори,

І розстеляться яри,

І тебе самі вітри

Понесуть в ясні простори.

 

Ти самотній? завжди? всюди?

Вище, вгору прапор свій!

У пустелі життьовій

Без мети блукають люде.

 

Вдар не в дзвін, а в серце дуже,

Зважся жить або не жить,-

І каміння закричить,

І запаляться байдужі.

 

Встань, піди - і ляжуть гори,

І розстеляться яри,

І тебе самі вітри

Понесуть в ясні простори.

 

«Огонь, що мовчки в попелі дрімав…»

 

 

Огонь, що мовчки в попелі дрімав,

Ожив і знявся,

Блиснув, засяв, і засміявся,

І віковічну ніч злякав.

 

Святий огонь! свята земля!

Свята руїна!

І ми упали на коліна.

І кров смоктала з нас змія.

 

І в муках ми спалили гріх.

І легко встали,

І моря сліз не помічали,

І ран окровлених своїх.

 

І шепотіли в нас уста:

«Простіть навіки,

Простіть нас, страдники великі,

Прости нас, земленько свята».

 

І крикнув враз огонь до нас:

«Немає сил!

Хоч трупів дайте із могил,

Щоб я в безсиллі не погас!»

 

І зрозуміли ми натяк...

І довго ждали,

І по землі могил шукали,

І чийсь надибали кістяк.

 

Огонь... погас!..

 

«Хто зберіг любов до краю…»

 

 

Хто зберіг любов до краю

І не зрікся роду,

Той ім’ям не вмре ніколи

В спогадах народу.

 

Хто поїв, як струмінь, край свій

І не згинув в морі,

Ой не раз того згадають

Влітку квіти-зорі.

 

Хто угледів в час безчасся

Сонце крізь тумани,

Той для люду рідним батьком

І пророком стане.

 

Хто зберіг любов до краю

І не зрікся роду,

Тільки той віддав всю душу,

Все, що зміг, народу.

 

«Пожовклий лист в вікно моє влетів…»

 

 

Пожовклий лист в вікно моє влетів,

Немов про щось він мав сказати,

Немов один вмирати не хотів

І труп - між трупами лежати.

 

Влетів, упав і більше не жиє...

Ах, і раніш він знав, що жить не буде...

Чому ж летів сюди в вікно моє

І впав мені на теплі груди?!

 

«Раз в майову нічку…»

 

 

Раз в майову нічку,

В темну ніч весни

Ми ішли ловити

Невловимі сни.

 

Ми ішли прикриті

Крилами пітьми,-

Вперше щастя красти

Зважилися ми.

 

У кущах бузових

Згинула