Читати книгу - "Арабські казки, Олександр Олесь"

вона зникла. Коли кинувся кухар до риб, то всі вони почорніли, як сажа, і нікуди не годились. Кухар ледве не розплакався.

- Боже мій! Яке лихо! - говорив він, ламаючи руки.- Що я скажу султанові, коли він звелить подати рибу на стіл? Та він же мені ніколи не повірить, коли я розкажу все, що сталося.

На щастя, незабаром ввійшов у кухню великий візир, щоб довідатись про нову страву.

Кухар, звичайно, розказав йому про своє горе. Візир так зацікавився надзвичайною пригодою, що захотів сам перевірити слова кухаря. Він велів сказати султанові, що риба вдвоє буде смачніша, коли полежить ще день, а сам послав покликати рибалку і сказав йому:

- Слухай, рибалко! З твоєю рибою трапилась неприємна пригода: вона згоріла в кухаря на сковороді. Чи не міг би ти сьогодні піймати ще чотири таких риби?

Рибалка пообіцяв піймати, але не раніше ранку. Ще вночі рибалка пішов на озеро, і ледве почало світати, як він закинув сітку і піймав таких же різнокольорових чотирьох риб.

Він негайно одніс їх великому візиру. Візир щедро подякував рибалці, а сам замкнувся з кухарем у кухні і став чекати вчорашнього дива.

І воно сталось. Як тільки кухар перевернув на другий бік рибу, стіна розступилась, ввійшла вродлива дівчина з миртовою гілочкою і спитала риб, чи вони пам’ятають свій обов’язок.

Риби підняли голови і виразно проказали:

- Так, наша пані, ми пам’ятаємо свій обов’язок і обіцяємо виконати його.

Дівчина перекинула сковороду, риби згоріли, а вона зникла. Стіни стали на своєму місці.

Вражений візир довго не міг опам’ятатись.

- Чудно! Дивно! - шепотів він до себе.- Одначе я мушу сьогодні ж говорити з султаном.

І він зараз же пішов до султана і розказав йому про все, що бачив на кухні. Здивований султан висловив бажання угледіти це диво на власні очі. Негайно привели рибалку, і султан сказав йому:

- Мій друже, чи не міг би ти вловити ще чотири риби різних кольорів?

- Ваша величність,- відповів рибалка, боячись видати свою тайну,- я зроблю все, що буде в моїх силах, аби виконати твою волю, але прошу дати мені, на всякий випадок, три дні.

Султан згодився, а вранці рибалка знову пішов на озеро. І цього разу йому пощастило піймати зразу чотири різнокольорові риби. Султан зрадів, що так швидко йому принесли рибу, і звелів дати рибалці чотириста червінців. Разом з тим султан зачинився з великим візиром у своїй кімнаті, куди була принесена жаровня. Сам візир почистив рибу, поклав її на сковороду і став пекти. Коли вона засмажилась з одного боку, він перевернув її, і в ту ж хвилину стіна тріснула і розійшлась, а в кімнату цього разу, замість дівчини, ввійшов чорний невольник величезного зросту і гидкого, нелюдського вигляду. В руці у нього була зелена палиця. Торкнувшись нею риб, він сказав:

- Риби, ви пам’ятаєте свій обов’язок і виконаєте його?

Риби підняли голови і всі разом проказали:

- Так, ми пам’ятаємо свій обов’язок і обіцяємо виконати його.

Чорний велетень перевернув сковороду, спалив рибу, а сам зник.

Султан був такий же сміливий, як і розумний.

- Візире! Я мушу розплутати цей клубок і знати всю правду. Насамперед мені треба розпитати самого рибалку.

Прийшов рибалка і розказав, де він ловить рибу. Султан дуже здивувався, довідавшись, що недалеко від столиці, зараз же за горою, між горбами, є став. Він звелів негайно сідлати коней і їхати, щоб до вечора оглянути незнайому місцевість. Все справді було так, як казав рибалка.

За горою слався степ, якого досі ніхто не помічав, а серед степу, між горбами, синів став, та такий прозорий, що можна було перелічити всіх риб. Вони були такого ж самого кольору, як і ті риби, що приносив рибалка. Здивований султан довго дивився на рибу і не міг надивитись. Нарешті спитав у когось:

- Невже ви і досі не помічали цього ставу і навіть ніколи не чули про нього.

Виявилось, що ніхто не бачив і не чув про нього.

Це ще більше зацікавило султана.

- Очевидно, тут ховається якась тайна,- сказав він, подумавши,- і я не піду відсіль, доки не довідаюсь про став та чому в ньому всі риби чотирьох кольорів.

Разом з тим він звелів скрізь розкидати намети, і незабаром весь берег був покритий ними.

Коли смеркло і наступила ніч, султан покликав візира і сказав йому:

- Візире! Я почуваю, що не заспокоюсь доти, доки не одгадаю цієї надзвичайної загадки. Тому я хочу потай покинути табір і піти на розвідку, але це мусить бути тайною для всіх, крім тебе.

- Оставайся в моєму курені, а вранці, коли прийдуть з привітанням, скажи, що я почуваю себе нездорово і нікого не хочу бачити. Так говоритимеш щодня, доки я не вернусь.

Даремно великий візир, упавши в ноги, благав султана не йти, може, назустріч лихові - султан зробив по-своєму. Він перевдягся в просте убрання, взяв меча і зник у темряві ночі.

Насамперед він зійшов на один бугор, спустився в долину і йшов нею до самого ранку.

Коли зійшло сонце, він угледів вдалині великий будинок і поспішив до нього, сподіваючись там поснідати і розпитати про дещо.

Коли він підійшов ближче, то угледів перед собою один з найкращих у світі палаців. Стіни його були з гарного мармуру, а блискучий дах був зроблений наче з дзеркала.

Султан постукав у напіврозчинені двері. Ніхто не вийшов, ніхто не відгукнувся. Султан постукав ще дужче, але в будинку було так же тихо.

Це дуже здивувало султана.

«Невже немає тут нікого? - подумав він.- А проте чого мені боятись? Коли справді тут нема нікого, то нікого й боятись, а коли тут ховається ворог, то у мене єсть чим оборонитися».

І він сміливо ввійшов у двері, голосно гукаючи:

- Гей, чи нема тут кого-небудь живого, хто б дав чого-небудь з’їсти голодному подорожньому?

Але ніхто не відгукнувся на його голос.

Здивований такою тишею, султан переходив з однієї кімнати в другу, ніде не стріваючи живої душі. А між тим на кожнім кроці його вражали надзвичайні розкоші в палаці і ноги його тонули в