Читати книгу - "Він і вона, Ольга Кобилянська"

лише поодинокі гості пригадують мені, що то не ліс.

Він...

Він точний, як я. Він - лікарем при шпиталі. Як то можна не раз припадком дізнатись. Нині приносить мені листоноша рекомендоване письмо. Під час коли я підписувала рецепіс, [12] складав він (люблю його, того старого німця) листи. Я кинула случайно на одне письмо оком і читаю, не надумуючись: «Ернест Ріттер, Med. Doktor, Spitalarzt, hier». [13]

- Що се за лікар? - спитала я в старого, паленіючи з бог зна якої причини.

- Новий,- відповів він.

- Старий? - питаю.

- Ні, противно, молодий. Цілком молодий, гарний чоловік, відай з Градця. Чи не знакомий вам?

- Ні...

- Він дуже голосний [14] лікар. Він один з тих, що мають ще серце в грудях, не дивляться передусім за грішми аж потім ставлять людське життя на вагу.

Що я сама нині не можу пройтися, т. є. туди не можу піти! Бо вийти мушу, сяк чи так. Мушу йти на вечірок у пані презесової К. Посилає ся сердешна дама два рази по мене, щоб я конче прийшла і не бракувала й сього року в її вибранім кружку. Не бракувала!

Добре їй жадати чогось подібного від мене, але нині не верем'я на мою недугу, а вона, певно, буде мене знов молити, щоб я їй щось заспівала. Розуміється, цілком так, мовби я була до того відповідно настроєна.

Боже мій, боже! що то, власне, люди, не повірять чоловікові ніколи! Ха-ха! Я - співати! Може, ще Шумана або Мендельсона, або надто так кокетливих мазурок Шопена, котрими вона ніби упоюється... Ні, вже сі пісні не пройшли би моїх уст, хіба які інші. Напримір, яка сумна, сумна думка...

(По хвилі дразливо). Що за безумство, що я про нього думаю! Мені видиться, що і він там буде! Яким чином міг би він там узятися? Мені незвісно, щоб в останнім часі заприязнився там хто із нових. Правда, я в неї не була вже зо три місяці і не можу знати, чи там не приймають знов кого нового. Впрочім, я не мала б нічого проти того, коли б там і він був. Мала б передусім нагоду переконати його, що не приходжу до парку задля нього. Впрочім, я ігнорувала б його, в повнім значенні слова...

(Знов, по якійсь хвилині). В які безумства загонююся я! А то мені здається, що ми могли б з собою розмовляти дружньо і що я тішилась би, якби пізнала його ближче. Адже він обидив мене своїм поведенням, і тому я рішилася йому сказати, як каже десь на однім місці Заратустра: «Dein Mund ist nicht fur meine Ohren!». [15]

Ox, яка нудьга і порожнеча! Яка смутна я смертельним смутком! І я - нудна. Властиво, я в безнадійнім, до критики успособленім настрої, а думками... о боже!.. куди б не гнала - стрічаюся зі смертю...

Котру мені сукню взяти? О, вже ясну, певно - ні. До мого смертельного гумору було б се смішно. Візьму чорну оксамитну сукню; вона лежить на мені прегарно, і тим не хибну ані супроти мого сумного настрою, ані супроти доброго смаку.

* * *

(Він надвечір у себе, і в лихім гуморі). Се погане, мокре верем'я! Новий капелюх збавив я собі і нові, лиш передучора куплені рукавички - den Kuckuck auch noch einmal! [16]

Ну, але й був се чудний вигад з моєї сторони - шукати в цілім парку якусь незнану кокетку. Я стаю цілком таким, як усі прочі, як та «товпа», а щонайменше - поводжуся, мов гімназист. Коли б мене побачили мої поважні товариші - професор С. і та книжкова мумія, то, не надумуючись ні хвильку, сказали б одноголосно, що я - пропащий син. Але се наслідки життя в тім гнізді, що зветься головним містом і є лише мішаниною найсмішніших і найнекультурніших елементів. Так, від шістьох тижнів пхає мене якесь лихо пізнавати русинів, я потонув в їх світі вже так, що зачинаю їх справами заниматися, і вже просив одного з тих дикунів, щоб навчив мене їх ієрогліфів. Ха-ха! І на якого біса знати мені їх мову? Мені, німцеві, що перейде зі своєю мовою цілий світ, а другого Гете не знайде в жодній літературі! Ах, я вже просто здурів і зачинаю піддаватися тій грубій силі, що грозить нам десь у неясній далечині,- тій слов'янщині.

Переживаю тут лише самі прикрості та розчарування, фази такі, яких пережити не надіявся ніколи. І чи є справді на світі поважніший чоловік, як я? Певно, що ні, а таки поводився я нині не як муж науки і знання, а найменше вже як холоднокровний німець. Перед кількома днями удалася мені одна операція, на котру не один був би гордий, а нині я літаю... о, satis sapientiae!.. [17]

(Пізніше). Се лиш нудьга. В людській натурі лежить уже те, щоб чоловік мав якусь точку опори, якусь перехідну, малу, а все-таки «головну» річ. Богу дякувати, що я доволі психолог, щоб знати, що все, що мусить бути, і є en passant. [18]

Нині вечором мушу переглянути наспівші медицинські діла. [19] Вони лежать уже цілий тиждень, і я переглянув їх побіжно. Однак... чи належу я собі? Що вже чоловік всього не переживає і при тім зветься ще свобідною людиною! Я - невільник моїх ближніх і - підданий безумних... нервів. Тепер, наприклад (а мені саме до того!), маю скинути з себе оцей собачий настрій, переодягнутися, розуміється, якнайстаранніше і йти до пані презесової К. на якийсь чортзна-який вечірок. Чи ж се не іронія? Ах, коли б я був хоч мало-мало передчував, що вона заатакує мене зразу по моєму першому візиті своєю симпатією і затягне в свій чарівничий круг,- то не була б мене ніколи у себе бачила. І я себе питаю: що, ради бога, обходить мене те все? Чому мушу я туди йти? Ах, що вже чоловік - невільником, то, справді, тільки поезії про се пиши!..

Найліпше на цілій справі те, що там збереться цілий легіон бабства; про старі женські фрагменти вже й не кажу. Чого маю я між них явитися? Чому саме я? Ха-ха-ха! Яка вона хитра, та пані презесова... ну, але і я не впав на голову. Від молодих буду держатися в резерві, старі-бо мені ще завсігди миліші, хоч переслідують мене