Читати книгу - "Помаранчевий сад, Ларрі Трамблі"

руці. Їм здалося, що вони чули, як мати скрикнула . А потім чоловіки поїхали. В темряві ще довго відлунювало гудіння джипа, що віддалявся. Амед міцно обійняв брата й нарешті заснув.

Назавтра Азіз сказав йому:

— Ти помітив? Шум, він вже не той самий шум, а тиша, вона наче зачаїлася, немов би готує щось погане.

— Ти хворів, тому тобі все так видається.

Та Амед знав, що брат мав рацію. Через вікно своєї кімнати він побачив матір. Він гукнув її. Та вона не зупинилася. Амеду здавалось, що вона плаче. Він бачив, як вона зникає за амарилісами. Бабуся Шагіна посадила їх рік тому. Зараз вони стали величезними. Їхні відкриті квітки поглинали світло. Амед і Азіз зійшли на перший поверх. Мати не приготувала сніданок. Батько ще не лягав спати, це видно було з його стомленого обличчя. Він сидів на підлозі в кухні. Що він там робив, сам-один? Це вперше хлопці бачили, щоб батько сидів на підлозі в кухні.

— Ви голодні?

— Ні.

Але їм хотілось їсти. Поруч із батьком лежав полотняний мішок.

— Що там? — запитав Азіз. — Це ті чоловіки з джипа забули?

— Вони його не забули, — відказав Загед.

Він зробив синам знак сісти поряд. А потім заговорив про чоловіка з пістолетом-кулеметом.

«Це поважна людина, — пояснив він синам, — він із сусіднього села. Його звати Сулайєд. Він говорив зі мною від щирого серця. Він наполіг, щоб побачити зруйнований будинок ваших дідуся і бабусі. Він молитиметься за спасіння їхніх душ. Благочестивий чоловік. Закінчивши пити чай, він узяв мене за руку. Він сказав вашому батькові: «Як спокійно в твоєму домі! Я заплющую очі, і запах помаранчів наповнює мене. Твій батько Мунір усе життя працював на цій висохлій землі. Тут була пустеля. З божою поміччю твій батько сотворив чудо. Він виростив помаранчі там, де був лише пісок і камінь. Не думай, якщо я прийшов до тебе з пістолетом-кулеметом, то в мене немає очей і вух поета. Я чую й бачу все, що добре і справедливе. Ти гарна людина. У тебе чисто в домі. Кожна річ на своєму місці. Чай, який приготувала твоя дружина, дуже смачний. Ти знаєш, як кажуть, пересолоджений, недостатньо солодкий, добрий чай — якраз посередині. Чай твоєї дружини саме такий. Струмок, який тече між будинками, твого батька і твоїм, він теж якраз посередині. Перше, що видно з дороги — ота краса, яка знаходиться якраз посередині. Загеде, твого батька знали в усій окрузі. Він був справедливим. Тільки праведна людина могла перетворити безлику землю на рай. Птахи ніколи не помиляються, коли йдеться про рай. Вони його швидко розпізнають, навіть коли той ховається в тіні гори. Скажи, Загеде, чи ти знаєш, як називаються ті птахи, чий спів ми зараз чуємо? Навряд. Їх дуже багато, а голоси в них тонкі. Через вікно я бачу крила, які пускають шафранові блискавки. Птахи ці прилетіли здалеку. Зараз їхні насичені кольори зливаються з кольорами помаранчевого саду, в якому ти щойно поховав своїх батьків. А їхній спів звучить як благословення. Та чи можуть оті безіменні птахи приглушити твій біль? Чи можуть вони назвати твою скорботу якось інакше? Ні. Помста — це друге ім’я твоєї скорботи. Тепер слухай-но мене, Загеде. Ще один будинок зруйновано в сусідньому селі. Багато людей гине через ракети й бомби. Наші вороги хочуть захопити нашу землю. Їм потрібна наша земля, щоб звести тут свої будинки і зробити вагітними своїх жінок. Захопивши наші села, вони зможуть рушити на велике місто. Вони вб’ють наших жінок. Перетворять наших дітей на рабів. І тоді нашій країні настане кінець. Вони осквернять нашу землю своїми ногами, своїми плювками. Гадаєш, Бог допустить таке блюзнірство? Ти віриш у це, Загеде?»

Ось що сказав Сулайєд вашому батькові.

Амед і Азіз не наважувалися ні поворухнутися, ні будь-що сказати. Ще ніколи їхній батько не говорив із ними так довго. Загед підвівся. Ступив кілька кроків по кімнаті. Амед прошепотів до свого брата: «Він думає. Коли він ось так ходить, це тому, що він думає».

По довгій хвилі Загед відкрив мішок, який залишили люди із джипа. Всередині був дивний пояс, якого він розмотав. Пояс був настільки важким, що йому довелося підіймати його обома руками.

«Його приніс Сулайєд, — знову заговорив Загед до своїх синів. — Спочатку я не зрозумів, що він мені показав. Галім одягнув пояс. Отоді я й зрозумів, чому ці чоловіки приїхали до мене. Тут увійшла ваша мати. Вона принесла ще чаю. Побачивши Галіма, вона закричала. Перекинула тацю. Чай вилився на підлогу. Одна склянка розбилася. Я сказав вашій матері все прибрати і принести ще чаю. Я вибачився перед Сулайєдом. Вашій матері не слід було кричати».

Азіз хотів доторкнутися до пояса. Батько відштовхнув його. Він сховав пояс назад у мішок і вийшов. Амед і Азіз дивилися, як він зникає в помаранчевому саду.

Тамара нечасто говорила зі своїм чоловіком. Вона просто воліла краще мовчати, ніж звично сваритися. Вони кохали одне одного, як і мали кохати під поглядом Бога і людей.

Часто, перш ніж приєднатися до сплячого чоловіка, вона виходила у сад. Вмощувалася на лавку біля троянд і вдихала насичений запах, який підіймався від вологої землі. Вона дозволяла заколисати себе співам комах, підводила голову і шукала очима місяць. Вона дивилася на нього, як на давнього друга, якого щойно зустріла. Деякими ночами місяць нагадував їй відбиток нігтя на тілі неба. Вона любила ті миті, коли була віч-навіч із безкінечністю. Діти вже спали. Чоловік очікував на неї в спальні, а вона існувала, мабуть, як та зірка, що світить невідомим світам. Споглядаючи небо, Тамара питала себе, чи місяцю відома жага смерті, коли назавжди зникаєш з лиця ночі і залишаєш людей осиротілими, без свого світла. Того слабкого світла, позиченого у сонця.

Тамара не боялася говорити до Бога під зоряним небом. Їй здавалося , що вона знає Його краще, ніж її чоловік. Слова, які вона шепотіла, губилися в дзюрчанні струмка. Та все ж вона мала надію, що вони долинуть до Нього.

Коли чоловіки на джипі залишили їхній дім, Загед наполіг, щоб дати їм помаранчів і попросив дружину допомогти наповнити два великі кошики. Вона відмовилася. Того вечора Тамара довше, ніж зазвичай, залишалася на лавці, на якій вона любила сидіти серед самотності ночі. Вона не наважувалася вимовити слова, які обпікали їй язика. У своїй молитві вона теж залишалася мовчазною:

«Твоє ім’я велике, а моє