Читати книгу - "Ґлорія Cкотт, Артур Конан Дойль"

здалося, що Мері була дещо стривожена.

«Ми про це не говорили».

«Вона тільки-но виходила через чорний хід. Гадаю, що біля хвіртки вона мала побачитися з кимось. Мені здається, що нема потреби для цього, і час це припинити».

«Неодмінно поговори з нею завтра, а якщо хочеш, я й сам це зроблю. Ти перевірила, чи все ретельно замкнено?»

«Атож, тату».

«Тоді на добраніч, дитино».

Я поцілував її, подався до себе в спальню й незабаром заснув.

Я докладно розповідаю про все, що може мати хоч якийсь стосунок до справи, містере Голмс. Але, якщо щось здасться вам незрозумілим, питайте, не соромтеся.

— Ні, ні, ви розповідаєте дуже добре, — запевнив Голмс.

— Зараз я переходжу до тієї частини розповіді, яку хотів би викласти особливо детально. Зазвичай я сплю не надто міцно, а неспокій того разу аж ніяк не сприяв міцному сну. Десь близько другої години ночі я прокинувся від якогось слабкого шуму. Він припинився ще до того, як я збагнув, у чому річ, але мені здалося, що десь тихо хряснули вікном. Я нашорошив вуха. Раптом до мене долинули тихі кроки в кімнаті поруч із моєю спальнею. Я вислизнув із ліжка і, тремтячи від страху, зазирнув за двері.

«Артуре! — залементував я. — Негіднику! Злодію! Як ти посмів торкнутися до діадеми!»

Газ був прикручений, і при його світлі я побачив свого нещасного сина. На ньому були лише сорочка та штани. Він стояв біля газового пальника й тримав діадему в руках. Мені здалося, що він намагався зігнути її або зламати. Почувши мене, Артур впустив діадему й обернувся до мене. Він був блідий, як смерть. Я схопив скарб: бракувало золотого зубчика з трьома берилами.

«Негіднику! — заверещав я, не тямлячись від люті. — Зламати таку річ! Ти мене збезчестив, розумієш? Де камінці, які ти вкрав?»

«Вкрав?» — позадкував він.

«Атож, вкрав! Ти крадій!» — кричав я, трясучи юнака за плечі.

«Ні, це неможливо, нічого не могло зникнути!» — бурмотів він.

«Тут бракує трьох камінців. Де вони? Ти, виявляється, не лише злодій, але й брехун! Я ж бачив, як ти намагався відламати ще шматок».

«Годі! Я  не маю наміру терпіти образи й надалі, — холодно мовив Артур. — Ти не почуєш від мене ні слова більше. Вранці я йду з дому й самостійно влаштовуватиму своє життя».

«Ти підеш з мого будинку лише в супроводі поліції! — оскаженів я від горя та гніву. — Я хочу дізнатися все, усе без винятку!»

«Я не скажу ні слова! — несподівано вибухнув він. — Якщо ти вважаєш за слушне викликати поліцію — будь ласка, нехай шукають!»

Я здійняв такий галас, що підняв на ноги весь будинок. Мері перша вбігла до кімнати. Побачивши діадему та розгубленого Артура, вона все збагнула і, зойкнувши, впала непритомною. Я послав покоївку за поліцією. Коли прибули поліційний інспектор і констебль, Артур похмуро стояв зі схрещеними руками й спитав мене, невже я справді збираюся пред’явити йому звинувачення в крадіжці. Я відповів, що ця справа аж ніяк не приватна, що діадема — власність нації та що я твердо вирішив оприлюднити цю справу.

«Але ти ж не даси їм заарештувати мене відразу, — припустив він. — В ім’я наших спільних інтересів дозволь мені відлучитися з дому хоча б на п’ять хвилин».

«Для того, щоб ти зник, або краще переховав крадене?» — не вгавав я.

Я розумів увесь жах свого становища та заклинав його подумати про те, що на карту поставлено не лише моє ім’я, але й честь набагато поважнішої особи, що зникнення берилів спричинить величезний скандал, який вразить усю націю. Всього можна уникнути, якщо тільки він скаже, що зробив із тими трьома камінцями.

«Зрозумій, — благав я. — Тебе застали на місці злочину. Зізнання не погіршить твою провину. Навпаки, якщо ти повернеш берили, то допоможеш виправити становище, тож тобі все пробачать».

«Прибережіть своє прощення для тих, хто його потребує», — сказав він зарозуміло й відвернувся.

Я бачив, що він був байдужим до моїх слів, і зрозумів, що подальші вмовляння марні. Залишався один вихід. Я запросив інспектора, і той узяв Артура під варту.

Полісмени негайно обшукали сина та його кімнату, обнишпорили кожен закуток у будинку, але виявити коштовне каміння не зуміли, а негідний хлопчисько не розтуляв рота, незважаючи на наші вмовляння та погрози. Сьогодні вранці його посадили до камери. А я, закінчивши формальні справи, поквапився до вас. Благаю вас застосувати все своє мистецтво, щоб розкрити цю справу. У поліції мені відверто сказали, що зараз навряд чи зможуть чимось мені допомогти. Я не зупинюся ні перед якими витратами. Я вже запропонував винагороду в тисячу фунтів... Боже! Що ж мені робити? Я втратив честь, статки й сина за одну ніч... О, що мені робити?!

Він схопився за голову і, хитаючись із боку в бік, белькотів, як дитина, яка не в змозі висловити своє горе.

Кілька хвилин Голмс мовчки супив брови, втупившись у вогонь каміна.

— У вас часто бувають гості? — спитав детектив.

— Ні, у нас нікого не буває, хіба іноді прийде компаньйон із дружиною, та часом хтось із товаришів Артура. Нещодавно до нас кілька разів заходив сер Джордж Бернвелл. Більше нікого.

— А ви самі часто буваєте в товаристві?

— Артур — часто. А ми з Мері завжди вдома. Ми обоє домосіди.

— Це незвично для молодої дівчини.

— Вона не дуже товариська, до того ж не така вже юна. Їй двадцять чотири роки.

— Ви кажете, те, що трапилося, стало для неї ударом?

— О, так! Вона вражена навіть більше за мене.

— А у вас не виникало сумнівів щодо провини Артура?

— Які ж можуть бути сумніви, коли я на власні очі бачив діадему в його руках?

— Я не вважаю це однозначним доказом провини. Скажіть, крім відламаного зубця, були ще якісь ушкодження на діадемі?

— Вона була погнута.

— А вам не спадало на гадку, що ваш син просто намагався її розпрямити?

— Що ви! Розумію, ви хочете виправдати його в моїх очах. Але це неможливо. Що він робив у моїй кімнаті? Якщо не мав злочинних намірів, чому ж мовчить?

— Усе це так. Але, з іншого боку, якщо він винен, то чому б йому не спробувати вигадати якусь версію для свого виправдання? Та обставина, що він не хоче спілкуватися, мені здається, виключає обидва припущення. І взагалі тут є кілька незрозумілих деталей. Що думає поліція про шум, який вас розбудив?

— Вони вважають, що Артур, виходячи зі спальні, необережно грюкнув дверима.

— Нічого собі версія! Людина, котра зважилася на злочин, грюкає дверима, щоб розбудити весь будинок! А що вони думають із приводу зниклих камінців?

— Вони й досі простукують стіни й обстежують меблі.

— А вони не намагалися шукати поза межами будинку?

— Вони проявили виняткову енергію — обнишпорили весь садочок.

— Ну, любий містере Голдер, — сказав Голмс, — хіба не очевидно, що все набагато складніше, ніж припускаєте ви та поліція? Ви вважаєте