Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

те, що то вже був не лише дорадчий орган, який на прохання давав експертні висновки. Тепер він мав право, та й обов’язок, подавати пропозиції, спрямовані на підвищення обороноздатності.

10 червня 1931 року президент призначив мене — формально на трирічний термін — головою цієї оновленої Ради оборони. Він волів наразі повідомити лише найвище військове керівництво, що відповідно до цього призначення, у разі війни я обійму пост головнокомандувача. Уже того самого дня я скликав членів Ради оборони на перше засідання. Присутніми на ньому були генерал-лейтенант Сигво, генерал-майори Мальмберґ і Еш — усі троє в статусі автоматичних членів, — а також мій начальник етапу часів визвольної війни, відомий промисловець, генерал-майор Вальден, який разом із головою Ради належав до тих членів, яких призначав президент.

Попри недосконалість нового указу, я вважав, що ми можемо братися до роботи на його основі. Утім незабаром з’ясувалося, що повноваження, надані Раді оборони, потребують уточнення. Хоч Рада не мала виконавчої влади, то був відповідальний орган, який мусив тісно співпрацювати що з іншими ланками оборонного відомства, що з органами, які належали до різних офіційних і приватних сфер діяльності. Тому інтереси обороноздатності конче потребували того, щоб не лише керівництво збройних сил, а й ширші кола знали про рішення президента призначити голову Ради оборони верховним головнокомандувачем воєнного часу.

В офіційному листі, текст якого Рада оборони ухвалила 13 жовт­ня 1931 року, її члени довели цю позицію до відома президента республіки, який дав відповідні вказівки прем’єр-міністру й мініст­ру оборони. Утім стосунки між головою Ради оборони й головнокомандувачем збройних сил було остаточно регламентовано аж 25 серпня 1933 року, коли президент дав тодішньому головнокомандувачу, генерал-майорові Естерману персональне й таємне розпорядження:

Цим наказую Головнокомандувачу Збройних Сил упродовж усього часу, доки фельдмаршал Карл Ґустав Маннергейм очолюватиме Раду оборони, дотримуватися інструкцій голови Ради оборони стосовно оперативного приготування до воєнного часу, а також пов’язаної із цим планувальної й організаційної роботи, спрямованої на підвищення обороноздатності.

Однак організаційних заходів, зумовлених цим розпорядженням, було вжито аж 1938 року, коли в голови Ради оборони після чималих зусиль з’явився власний штаб, що складався з розвідувального й оперативного відділів Генерального штабу.

Робота тривала на підставі указу 1931 року, доки президент республіки видав 1 квітня 1938 року новий документ, який неабияк поліпшив становище. У ньому було прописано, що голову Ради обирають безпосередньо, а не з-поміж її членів. Крім очільника й автоматичних членів, тепер Рада мала у складі ще трьох генералів, що їх призначав президент за поданням міністра оборони, який перед тим мусив узгодити це питання з головою Ради.

Цим новим указом членами Ради оборони було призначено генерал-лейтенанта Егквіста, а також генерал-майорів Вальдена й Вальве. У новому складі Рада вперше зібралася 5 травня 1938 року. Тоді було ухвалено, що надалі вона засідатиме регулярно першого й третього вівторка кожного місяця.

Після цієї конспективної розповіді про моє становище на посаді голови Ради оборони, а також про трансформації, яких зазнало це моє знаряддя праці впродовж тих вісьмох років, коли ми бігли наввипередки з дедалі ближчою бурею, я хочу в контексті загального розвитку подій дати огляд власних тогочасних намагань і, на мій погляд, вельми незадовільних їх підсумків.

Якщо повертатися до першого засідання Ради оборони, що відбулося 10 червня 1931 року, діяльність було розпочато обговоренням капітальних витрат на оновлення матеріально-технічної бази оборонного відомства, закладених у проекті державного бюджету на 1932 рік. Природно, що згодом питання, пов’язані з бюджетом, стали істотною частиною дискусій у Раді оборони. За кілька тижнів до того запрацював призначений урядом «комітет у справах ощадності», який виробив загальні настанови щодо розгляду питань, пов’язаних з бюджетом. Тепер Рада оборони мала своєю чергою визначитися з позицією стосовно статей витрат у проекті бюджету, які містилися в програмі закупівель для збройних сил.

Парламент, обговорюючи 1930 року державний бюджет на 1931-й, ухвалив принципове рішення про так звану екстрену програму, спрямовану на закупівлю найпотрібнішого нового обладнання для армії та флоту, а також на підсилення авіації. У цю програму — сама назва якої свідчить про її характер — було закладено 700 мільйонів марок асигнувань, розподілених на шість років. На 1931-й припадало 75 мільйонів із загальної суми, а починаючи від 1932 року, коли, за розрахунками, мало завершитися виконання суднобудівної програми, по 125 мільйонів на кожен з наступних п’ять років. Комітет у справах ощадності, посилаючись на економічну скруту, запропонував зменшити асигнування на 1932 рік, призначені для оновлення матеріально-технічної бази, до 75 мільйонів марок.

Щоб дати уявлення про найочевиднішу нестачу, далі треба трохи детальніше розповісти про те, як саме військове керівництво задумало використати оті 125 мільйонів, асигнованих на 1932 рік. За планом розподілу загальної суми асигнувань 66 мільйонів ішло армії, 29 мільйонів — військово-морським силам і 30 мільйонів — авіації.

З 66 мільйонів марок, призначених для задоволення найнагальніших потреб армії, одну з найбільших статей — 10 мільйонів — треба було використати на підсилення зенітної артилерії, потреба якої, за оцінками, становила 20 батарей, тобто загалом 80 гармат. В екстреній програмі, яка виходила з наймінімальніших вимог, кількість зенітних гармат зменшилася до 34. На той час було лише 16 гармат, а зазначених 10 мільйонів марок вистачало не більш як на 8 гармат із боєприпасами.

Кепські справи були й зі зброєю для піхоти. Відповідно до штату воєнного часу потреба у гвинтівках становила 259 000, але ця кількість у екстреній програмі зменшилася до 185 000. Утім для бойових одиниць існувало не більш як 167 000 гвинтівок, отож усе ще бракувало 18 000. Завдяки 5 мільйонам марок, запропонованим на лагодження гвинтівок, можна було додатково отримати ще близько 10 000, зібравши їх зі старих деталей. Тобто польова армія не мала навіть достатньо основної зброї. Брак набоїв, за задумом, можна було подолати асигнуванням 10 мільйонів марок, які забезпечували двомісячні потреби воєнного часу.

За розрахунками, потреба в ручних кулеметах становила 4096, а в екстреній програмі ця кількість зменшилася до 3176. Після того як 1931 року завершилася закупівля, армія отримала понад 1000 нових ручних кулеметів. Пропозиція асигнувати на це 15 міль­йонів марок означала додаткову 1000 кулеметів, після чого нестача відповідно до екстреної програми все ще сягала 1176.

Крім того, треба було придбати 50 зенітних кулеметів — армія взагалі не мала їх на озброєнні. Інші статті асигнувань на армію стосувалися протихімічного захисту, а також поповнення найпотрібніших елементів майна зв’язку, саперного й медичного інвентарю. Незважаючи на велику нестачу в польовій артилерії, цього разу