Читати книгу - "Дженні Герхард, Теодор Драйзер"

О-пів до шостої старша покоївка, згадавши про них, прийшла їх відпустити. Сходи було прибрано; мати й дочка розлучилися з ними, зітхнувши з полегшенням, до того ж мати була дуже задоволена, що нарешті-таки знайшла роботу.

Вони йшли повз великі гарні будинки, і знову Дженні відчула невиразне хвилювання, викликане в ній незвичайністю та новизною всього того, що довелось побачити в готелі.

— Добре бути багатим, правда? — сказала вона.

— Авжеж, — відповіла мати, думаючи про хвору Вероніку.

— Ти бачила, яка в них там величезна їдальня?

— Так.

Тепер вони йшли мимо високих будинків, під ногами без ознак життя шаруділо осіннє листя.

— От би нам бути багатими, — майже сама до себе пробурмотіла Дженні.

— Не знаю, що й робити, — важко зітхнувши, призналася мати. — Вдома, напевно, зовсім їсти нічого.

— Давай зайдемо ще раз до містера Баумена! — з щирим співчуттям відгукнулася Дженні, зворушена нотками безнадійності, які прозвучали в голосі матері.

— Ти думаєш, що він ще повірить нам?

— Ми йому скажемо, що знайшли роботу. Я скажу.

— Гаразд, — стомлено згодилася мати.

Не дійшовши двох кварталів додому, вони несміливо увійшли в маленьку, тьмяно освітлену бакалійну крамничку. М-с Герхардт хотіла заговорити, але Дженні випередила її.

— Чи ви не дасте нам сьогодні наборг хліба і трошки сала? Ми одержали роботу в «Колумбус-Хаузі», в суботу ми неодмінно вам заплатимо.

— Еге ж, — додала м-с Герхардт, — тепер у мене є робота.

Вони були постійними покупницями Баумена ще до того, як почалися всі нещастя й хвороби, і він знав, що вони говорять правду.

— А чи давно ви там працюєте? — запитав він.

— Сьогодні перший день.

— Ви мене знаєте, місіс Герхардт, — сказав він. — Мені не хотілося б вам відмовляти. Містер Герхардт людина надійна, але я також не багатий. Час зараз важкий, — додав він, — а у мене родина.

— Так, я розумію, — стиха сказала м-с Герхардт.

Сховавши під стару шаль зашкарублі, червоні від праці руки, вона неспокійно стискувала їх. Дженні стояла поруч у напруженому мовчанні.

— Гаразд, — сказав, нарешті, Баумен. — На цей раз, так і бути, ще дам наборг. У суботу заплатите мені, скільки зможете.

Він загорнув їм хліб та сало і, подаючи Дженні пакунок, сказав з посмішкою:

— Коли у вас знову будуть гроші, ви, напевне, купуватимете де-небудь в іншому місці.

— Неправда, — заперечила м-с Герхардт, — ви ж знаєте, що ні.

Але вона була надто змучена, щоб починати з ним довгі суперечки.

Вони завернули за ріг і пішли похмурою вулицею, забудованою убогими халупами.

— Хотіла б я знати, чи дістали діти вугілля — стомлено сказала мати, коли лишалося кілька кроків до дому.

— Не хвилюйся, — сказала Дженні, — якщо не дістали, я піду й принесу.

— Якийсь дядько прогнав нас, — не встигнувши навіть привітатися, випалив Джордж, коли мати запитала про вугілля. — Але я все ж таки приніс трошки, — додав він. — З платформи скинув.

М-с Герхардт посміхнулась, а Дженні голосно розсміялася.

— А як Вероніка? — спитала вона.

— Спить начебто, — сказав батько. — Я їй о п’ятій годині ще раз дав ліків.

Приготувавши убогу вечерю, мати сіла біля ліжка хворої дівчинки, збираючись, як завжди, провести біля неї всю довгу ніч.

Коли вечеряли, Себастян подав ділову пропозицію, до якої всі поставилися з належною увагою, бо він був людиною практичною, більш від інших досвідчений у всіх життєвих справах. Себастян служив всього-на-всього підручним у вагонобудівних майстернях і не дістав ніякої освіти, бо в церковній школі його навчали лише догматів лютеранської віри, які були йому дуже й дуже не до смаку, проте він був сповнений суто американської енергії й завзяття. Високий на зріст, атлетичної будови й дуже міцний, як на свої роки, він був типовим міським хлопцем. У нього вже склалась своя життєва філософія: якщо хочеш досягти успіху — не лови ґав, а для цього треба зблизитися чи принаймні вдавати, що близький до тих, хто в цьому світі, де зовнішнє й показне вище всього, посідає перші місця.

От через що Басс любив тинятись біля «Колумбус-Хауза». Йому здавалося, що цей готель — основний центр усіх сильних цього світу. Коли йому пощастило заощадити гроші на пристойний костюм, він почав вечорами ходити до центра міста й цілі години вистоював з приятелями біля входу до готелю; він клацав каблуками, палив сигари по п’ять центів за пару і, хизуючись, з незалежним виглядом позирав на дівчат. Тут бували й інші молоді люди — міські франти та ледарі, що заходили до готелю поголитись чи випити скляночку віскі. Басс захоплювався ними й намагався брати з них приклад. Людину тут оцінювали насамперед по зовнішньому вигляду. Якщо люди добре одягнені, носять персні та шпильки, — що б вони не робили, все добре. Басс хотів бути схожим на них, діяти, як вони, і швидко набував досвіду в марному й безглуздому витрачанні часу.

— Чому б тобі не брати у постояльців готелю білизну для прання? — сказав він Дженні, вислухавши її оповідання про події останнього дня. — Це набагато краще, ніж мити сходи.

— А як це зробити? — запитала вона.

— Та просто звернись до клерка.

Ця порада здалася Дженні дуже розумною.

— Тільки гляди, не озивайся до мене, якщо зустрінеш біля готелю, — попередив він її, коли вони залишилися самі. — І знаку не подавай, що знаєш мене.

— Чому? — простодушно запитала вона.

— Ти чудово знаєш, чому, — відповів брат; він уже не раз говорив, що в них усіх занадто жалюгідний вигляд, через таку рідню сорому не оберешся. — Якщо зустрінемося, проходь собі мимо, і все. Чуєш?

— Гаразд, — лагідно відповіла Дженні. Хоч брат був тільки на рік старший від неї, вона завжди підкорялася йому.

Наступного дня по дорозі до готелю вона заговорила з матір’ю про пораду брата.

— Басс каже, що ми могли б брати у постояльців білизну для прання.

М-с Герхардт, що всю ніч болісно розмірковувала над тим, як би заробити ще що-небудь понад три долари на тиждень за прибирання, схвалила ідею Басса.

— Це правда, — сказала вона. — Я запитаю у клерка.

Але, коли вони прийшли до готелю, зручна нагода трапилася не швидко. Потім доля всміхнулася