Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

його влаштовувало. Наче позбавивши його цього, відтак життя, вони все одно не змогли до нього добратися. Жодний із нас не довідався, яким би він був, ставши, як ми, дорослим. Про тих, хто відібрали в нього таку можливість, я згодом більше нічого не чув.

Він ніколи не тікав, позбавлений інстинкту самозбереження — цієї безумовності, коли, не чекаючи, обертаєшся і біжиш. Він не знав, що таке страх, і ні вони, і ніхто не зміг навчити його боятися. Коли вони всаджували ніж, він сприйняв це з легким здивуванням, простягнувши назустріч їм руки, наче прощаючи заподіяне. Або як ото розкривають обійми, зустрівши зненацька давнього приятеля. Вони розводилися про дружбу, повторюючи це слово, мов мантру, били себе в груди, присягаючись, що не знають, як таке могло статися, — вони цього не хотіли; хнюпилися, демонструючи, що й самі шоковані, нишкли, сповнені вдаваного каяття поміж колон з облущеною фарбою, що підпирали стелю, на якій тут і там оголилася, мов правда, неприваблива і банальна, дранка.

В нього залишилося кілька книжок, які він не встиг здати, й ось вони лежали перед бібліотекаркою. Їхнього сина буде позбавлено права користуватися книгозбірнею — чи їм це відомо? Його батьки стояли і мовчки слухали. Не те щоб я пнувся зі шкіри, просто на більшість книжок нам було досить одного-двох днів — прочитати, обмінятися ними, а потім учасно здати. Я проковтував їх, як халву, лише розбуркуючи апетит. Найцікавіші місця ми зачитували до дір, змагаючись, хто більше і — головне — точніше запам’ятає. Здавалося, він фотографував написане.

Ніби втратити життя — не так страшно, як позбутися читацького квитка. А скільки неймовірних книжок, яких йому вже ніколи не прочитати! Якими я тамував і не міг потамувати спрагу, впевнений, що в нього вони також викликали б захват. Найвиразніші пасажі я декламував уголос — так ніби він міг почути мене. Ми вважали себе найофігеннішими читаками.

Життя розкрилось переді мною у вигляді бібліотеки, куди я йшов по дні, враження, ситуації, парадокси, досвід, як до справжньої книгозбірні — по книжки. Їх можна було отримати, здавалося, нелімітовано і назавжди. Жодних чотирнадцяти днів і вікових обмежень. В одинадцять воно знайомило з убивством, тоді як із книгозбірні кримінальні романи видавали лише дорослим. Згадуючи про нього, я почувався злодійчуком, змушеним красти, чим інші користувалися без вагань і тим більше докорів. Невдовзі моєю настільною книжкою стала любов.

Я зичив їх знову і знову, ті самі видання, відмовляючись, коли їх не було, від інших, чим накликав на себе підозру, особливо, коли вони були розкішніше оформлені та проілюстровані. Коли я приходив наступного разу, бібліотекарка прошивала мене ɣ-промінням безкомпромісного погляду, не менш прискіпливо потрошачи стосик у пошуках вирваної сторінки, якого-небудь знаку, слова, натяку — чогось, що було би не так, доки одного разу я свідомо пошкодив шмуцтитул, звільнивши її і себе від мук. А був момент, коли я був таємно закоханий у неї!

Дещо пізніше книжка стала мені в пригоді. Підручник хімії, якому я довірив любовний лист, сподіваючись від нього сприяння й мовчання. А міг же ж попасти до чужих рук! Ось адресатка обережно розправила картатий, видертий із зошита на вісімнадцять аркушів, призначеного для класних робіт, листок. Вона читала його вічність, а може й довше, ніби там не десяток, а мільярди речень, примушуючи мене корчитися, мов сірник у породженому ним самим полум’ї.

Не бажаючи бути заскоченим у такому обвуглено-покрученому стані, я пірнув за найближчий стовп, наче придуманий для таких ситуацій. Приміщення, мов створене, щоб ставити «Ромео і Джульєтту», а ґалерея правила б за італійський балкон. Проте замість любовних зітхань там у найкращому разі шелестіли газети — сухо, як восени листя. Головний читальний зал обласної бібліотеки, доступний нарешті й для нас, старшокласників.

Й ось я натрапив на твою косметичку, а в ній — на той давній лист. Як недоладно він звучить! Що за неоковирне белькотіння... Як воно взагалі тримається купи? Невже це я отаке скомпонував? Слова нагадували дурисвітів Босха, що кудись сунуть, побравшись один за одного. Цього разу я, здається, таки згорів у їхньому нестерпно пекучому вогні — з великим запізненням. Може, так і краще. Я залюбки зрікся би свого авторства. Але й зараз я не зміг би викреслити звідти жодного слова.

Навіщо ти зберігала його? Щоб познущатися? Чому ж тоді ніколи не скористалася — нагод було більше, ніж досить? Отямившись, я вклав його назад. Хай лежить іще тисячу років. Хай нащадки знайдуть його і вжахнуться. Хай потрапить до рук, якщо вони мають їх, інопланетянам — така безпорадна цивілізація, як людська, інакше і не могла закінчити. Тієї миті я почувався, наче зрадив хлопчика, яким багато років тому — мені здавалося, більше ніж насправді, був.

Чи втнув би я подібне сьогодні? Такого залицяльника я без зволікань відшив би. Я — гиря, якій ти дозволила прищепитися до твоєї бездоганної, від якої я млів, ноги. Я поставав собі чорним археологом, який заволодів кінцівкою грецької статуї. Ніхто ні тебе, ні мене ні до чого не змушував. Ти могла вибрати одним звуком коротше, яке вберегло б тебе від багато чого, слово. Життя — глупота, закоханість — її апогей.

Зміст тих книжок я знав назубок. Я й сьогодні не зміг би пояснити, нащо я їх раз у раз потребував. Вони лежали осторонь на моєму письмовому столі, завше на видноті. Витираючи пилюку, я боявся зачепити їх, наче там знаходився не якийсь Стівенсон, а щонайменше Святе Письмо. Чекаючи в дитячо-юнацькій книгозбірні, якою я прокористувався дев’ять років, на цидулку-підтвердження, що за мною немає боргів, без чого мені не видали б атестат, я випадково помітив його відкладений набік формуляр, радше здогадавшись, ніж упізнавши, як ото вловлюють щось невідомо-яким чуттям. «Вибув» — проставлений нарешті фіолетовим чорнилом, таким самим, яким заправлялися ручки, штамп.

Так я зустрівся з ним востаннє, вперше звернувши увагу на його незвичне прізвище, на тлі якого його ім’я, якого тільки в колі моїх знайомих було десятки, виглядало, мовби дане з наміром розчинити, вберегти не у своєму, чужорідному, що все одно відчуло його на нюх і знищило, середовищі. Мені й зараз здається, що його загибель сталася не в цегляних мурах напіврозваленого будинку, в якому ніхто не жив, а на сторінках однієї з книжок, які ми з ним почергово читали. Мовби досить пригадати назву, і непорозуміння розвіється, як туман. На тому місці ось уже років двадцять, як побудовано школу. Мабуть, кращий, у кожному разі символічніший, ніж хрестик на могилці, пам’ятник. У цьому новому будинку ніхто нікого не вбиває, а учнів