Читати книгу - "Поклик мушляного рога"

розмахувала своїми червоними руками і кивала головою, аж окуляри сповзали їй дедалі нижче на ніс, й Еліза мріяла колись побачити, як вони впадуть. Цього разу, зайшовши до крамниці, дівчинка одразу ж шмигнула поміж людей до прилавку і простягнула продавчині свій список покупок.

«А це та дівчинка, що вже кілька тижнів живе внизу, у старої з колишнього складу?» — запитав хтось, і раптом усі покупці втупилися в Елізу. Хто стояв далі поміж полиць — повиходили наперед, повитягували шиї і зацікавлено розглядали дитину перед собою. «Бідолашка, — обурено сказала одна пані, — її треба віддати до притулку, стара ж несповна розуму!» Інші з нею погодилися, дружно закивали головами. «Ото днями сновигає зі своєю дивною люлькою в зубах, хтозна, чим вона взагалі займається?» — «Видно, думу думає», — озвався з-за полиці перший голос. На якусь мить у крамниці всі стихли. Вислів заскочив усіх, наче лавина, яка щойно зірвалася з гори і, беззастережно зростаючи, котилася в долину. Поступово вираз облич почав змінюватися, кутики вуст поповзли в боки, і раптом крамниця вибухнула розкотистим реготом. Від нього тіло опасистої продавчині трусилося так, що вона мусила вхопитися за прилавок, немов рятуючись від поштовхів. Щоразу, коли товариство спинялося, щоб вдихнути повітря, чи регіт от-от починав стихати, хтось повторював «Думу думає!», і знову всі порскали сміхом, хапалися за боки, згиналися, як від болю. То був глузливий регіт, сповнений злості, він вчувався Елізі ще довго після того, як вона примчала до бабусі в хату і замкнула за собою двері.

Цілих два тижні Авґуста не вставала з ліжка. На дерев’яній поверхні її приліжкової тумби позалишалися відбитки від тарілок із супом та чашок чаю, незчисленні кружальця накладалися одне на одне, — то від рідини, яку бабуся розхлюпала своїми тремтячими руками. Хвороба з’їла її тіло, і коли жінка підвелася, спідниці висіли на ній, як вітрила без вітру. Відтоді рюкзак залишався у шафі. Бабуся воліла сидіти у великому кріслі, яке Еліза щоранку виносила їй на веранду, і дивитися на Сімох Жеребців. Вона чекала вечора, тієї миті, коли червонясте призахідне сонце перетворить скелі на прудких коней. Іноді їх оповивав такий густий багрянець, що здавалося, ніби вони страшенно розлючені; у такі миті Еліза спостерігала, як бабуся з посмішкою рухала губами, але не промовляла жодного слова. Тоді дівчинка ходила по хаті навшпиньки, так, ніби Авґусті міг зашкодити навіть найменший звук.

Почалася спека, бабусині рухи сповільнилися ще більше, тож Елізі довелося самій виконувати майже всю роботу в садку і на городі. І поки Авґустин простір активних дій дедалі звужувався, її онука влаштовувала вилазки далі й далі. Вона спускалася до річки, збираючи камінці, комах і квіти. Тепер вона вже сама долала далекий шлях до клена, і щоразу, коли досягала узгір’я, дерево простягало їй свою гілку-руку. Дівчинка притулялася спиною до стовбура, відчуваючи товсту порепану кору, і розглядала долину через бабусин бінокль. Еліза знаходила колишній склад і впізнавала Авґусту — маленьку фігурку, що сиділа у кріслі на веранді з незмінною люлькою в роті. Одного разу вона підняла руку, й онуці здалося, що то бабуся їй помахала. Дівчинці було весело від того, що вона могла гратися з бабусею — наближувати до себе, віддаляти і змінювати її розмір за своїм бажанням. Варто було нахилити бінокль — хата з бабусею і вся місцина ставали на ребро. Бінокль був продовженням її очей, і їй здавалося, що вона може охопити всю місцевість. А коли вона рвучко повертала в інший бік голову разом із біноклем, пейзаж зливався перед її очима: колишній склад, Сім Жеребців, дерева — все змішувалося, і реальність перетворювалася на незчисленні малесенькі різнобарвні цятки, перемішані між собою.

Щовечора Авґуста брала зі столу велику мушлю — Тритонів ріг — і виходила на альтанку. Тримаючи її обома руками, вона щосили сурмила у гострий кінчик, відшліфований, наче мундштук. Низький пронизливий звук було чути по всій долині, він долинав навіть до клена на узгір’ї. Для Елізи то був знак, що час повертатися додому. Цю мушлю дідусь привіз зі своєї мандрівки до Південного моря. Авґуста розповідала, що тамтешні острів’яни використовували ріг із мушлі як інструмент, щоб передавати сигнали на далекі відстані. Еліза любила тримати білу мушлю в руках. Вона дивувалася з її пористої поверхні, зі спіралеподібних борозенок ззовні і цілком гладенького перламутру всередині, який залежно від освітлення мерехтів рожевим або голубим. Вона притуляла мушлю до вуха і слухала, як шумить її власна кров. Їй здавалося, що звуки не походять із її тіла й не належать до нього, а є чимось далеким, ніби голосом майбутнього, яке кортіло відшукати.

Еліза вірила, що в усіх речах хтось живе: каміння, грудки землі, навіть повітря здавалися їй живими істотами, що взаємодіяли з іншими. Про це вона розмірковувала, лежачи на скелі біля річки чи на лузі, занурившись обличчям у траву.

Коли вечоріло, поклик мушляного рога прокладав місток до її самоти і кликав дівчинку назад, до бабусі і колишнього складу. Спершу Еліза відчувала полегшення, зачувши цей гук, та з часом він дедалі частіше переривав її вилазки. Глибокий непомильний звук розходився долиною, наче ласо, яким бабуся намагалася її впіймати. Дівчинці здавалося, що кожного вечора він лунав дедалі голосніше і пронизливіше, наче бабуся знала, що онука від неї втікає.

Щодня рано-вранці маленький жовтий автобус об’їжджав кожне подвір’я і збирав дітей до школи. Тепер він зупинявся і перед колишнім складом, і завше в ньому зчинялися лемент і штурханина через місця біля вікон. Що більше дітей сідало в автобус, то сильніше його гойдало під час поїздки по рівній дорозі, і водій марно закликав зберігати спокій. Коли вони нарешті під’їжджали до школи, малі пасажири лежали на сидіннях, попадавши одне на одного. Дівчинка, з якою Еліза сиділа за однією партою, вже на другий день поклала свою лінійку поперек столу. «Це кордон, — сказала вона, — ніколи не заходь за нього. Всі знають, що твоя бабуся несповна розуму!» Потім вона відвернулася і більше не дивилася на сусідку.

Еліза спостерігала, як поміж школярів виникала дружба. Хто до якої групи належав, вирішувалося у перші тижні, а хто залишався сам — зазвичай мав бути одинаком назавжди. На перервах самітники не виходили на подвір’я, як усі інші, а тинялися шкільними коридорами і чекали на дзвінок, щоб повернутися у свій клас. Обидва сини завгоспа полюбляли розважатися: на перерві вони заходили у школу, ловили першу-ліпшу дитину, яка їм траплялася, витягали її надвір, у кущі, і там спокійно її гамселили. Якось у них