Читати книгу - "I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман"

ворота», Катерина Мендес злегка потрусила мене за плече і, майже приклавшися губами до вуха, прошепотіла: «Оресте, прокидайся, ми майже приїхали».

Пасемко її каштанового волосся торкнулося моєї щоки, залишивши по собі тонкий запах лавандового насіння.

Я різко розплющив очі, бо бачив дивний сон, і крізь зникаючі видіння спершу здивовано подивився на Катерину, а потім перевів погляд за димчате скло в каламутних розводах пилюги, що залишив по собі настирливий англійський дощ.

Була перша година дня.

Удалині на розлогих пагорбах, рясно покритих смарагдовою травою, паслися отари бурштинових овець. Що далі, той смарагд проривали, мов ікла молодого вовка, сірі, порослі мохом скелі, які зовсім удалині ставали справжніми горами, що рвалися в синє, безхмарне небо, оповиті мережаним серпанком туману.

Уздовж дороги безперервною смугою мчала темно-сіра стрічка невисокої огорожі, складеної з дикого каменю, і раз у раз траплялися таблички з надписом «Private land». На схилах долин, що збігали до веселих, прозорих ручаїв, купчилися зграйками кучеряві в’язи та росли поодинокі серйозні дуби.

Часом дерева утворювали розкішні гаї, неодмінними супутниками яких були коротконогі, кремезні поні з довгими, випещеними гривами та хвостами, що важкими водоспадами збігали до самої землі. Поні разом з кіньми гуляли на просторих вигонах, обведених огорожами, і в кожного до шиї було прив’язано золотого дзвіночка. Такі самі дзвіночки були й в овець, й у корів, які теж траплялися серед цього збентежливого ландшафту, і мені здалося, що коли б я відчинив неіснуюче вікно і висунув туди голову, то почув би-м, як над усією Шотландією стоїть золотий гомін.

Серце моє зайшлося, до горла підступив важкий клубок, який не проковтнути й не виплюнути. Непрохана похмільна сльоза скотилася з ока, скрапнувши на несвіжу чорну майку з надписом «Nirvana» і портретом Курта Кобейна на грудях.

— Та вимкніть на хрін цю грьобану музику! — голосно гукнув через увесь автобус, звертаючись до водія, який уже в тисячний раз гучно врубав у своїй кабіні шалено популярну на той час композицію гурту «Асе of Base» «Happy Nation».

— Тш-ш-ш-ш-ш, не бушуй, — лагідно усміхнулася Катерина, провівши рукою по моїй голові.

Її рука теж пахла лавандою і я ледь втримався, аби не схопити її за зап’ястя і поцілувати спершу всередину долоні, потім туди, де блакитною жилкою б’ється гарячий пульс, а потім притягнути до себе, аби відчути на своїх грудях дотик її тугих грудей.

«Чорт, — подумав з тривогою, — здається, я знову закохався».

Біда.

Рівно три доби тому ми виїхали з Києва на старому автобусі марки «Mersedes-Benz», який водії із Франківська Володя та Віталік пригнали з Німеччини, і тепер робили ґешефт, вивозячи українських заробітчан і човників до Польщі, Чехії чи Італії.

Цього разу подорож виявилася більш творчою, бо ми поспішали на Единбурзький театральний фестиваль з виставою «Злочин та кара», де ваш покірний слуга грав роль Родіона Раскольнікова, а Катерина — Соні Мармеладової.

Усього антрепризна трупа нашого пересувного театру, враховуючи водіїв та перекладачку, налічувала вісімнадцять людей, тому всі отримали по подвійному сидінню в чорних плямах жувальних гумок, на яких коротали дні та ночі, долаючи відстань у три тисячі кілометрів.

Уже від початку подорожі в салоні густо пахло несвіжими шкарпетками, жирною шинкою та куривом. Але з моменту, коли народний артист України Семен Леонідович Лажа, що грав Мармеладова, розгорнув запаковане у вощений папір мариноване в часнику сало, то цей «божественний запах» до самого кінця не полишав наших ніздрів, змішуючись час від часу з ароматами одеської ковбаси, українського хліба, зеленої цибулі, дешевої вермішелі «Мівіна», огірків, варених яєць, оболонського пива, випарів «Гайдамацької» горілки і прихованого випускання газів, до якого вдавалася еліта українського театру, ласа до закордонних гастролей, де добові видавали в повноцінних фунтах стерлінгів — десятка на пику в день. На той час грубі гроші!

— Усього двісті сорок фунтів стерлінгів за двадцять чотири дні подорожі... — мрійливо примружував очі Клим Микитович Жуков, п’ятдесятидворічний актор, що зайняв сидіння попереду мене і всю дорогу обіймався з рожевим китайським термосом, розписаним лелеками, в якому тримав окріп для заварювання міцної розчинної кави. У виставі він виконував роль Порфірія Петровича.

— Братья і сьостри, я в суровой завязкє, поетому попрошу мне даже не прєдлагать... — заявив одразу, як автобус рушив у далеку подорож від Державного цирку, де на той час антрепризний театр «Золоті ворота» мав репетиційне приміщення.

— Беріть приклад, колеги, — радісно озвався головний режисер Альфред Петрович Трюфель, що вмостився на передньому сидінні відразу за водійською кабіною і пильно рахував голови артистів, які за його приказкою «ті самі діти, тільки трахаються і горілку п’ють».

Першу «Гайдамацьку» відкрили там, де пам’ятний знак біля дороги проголошував: «Житомирщина — колиска космонавтики. Батьківщина С. П. Корольова».

— Он сказал «Поєхалі!» і взмахнул рукой, словно вдоль по Пітєрской, Пітєрской проньосся над Зємльо-о-о-о-й... — куражачись від передчуття тотального імейзингу, наспівував Лажа, розливаючи прозору рідину в кружки, чашки і склянки, які підносили йому мандрівні митці, згідно з народною прикметою підтримуючи їх за денця. Пластикові стаканчики на той час ще були рідкістю і за них брали гроші, наливаючи каву на винос у крутих київських закладах.

— Ну, за подорож! — короткий, як постріл, тост виголосив Серьога Цар-Підлядський, який у виставі грав збірний образ російського мужика і розмовляв переважно цитатами з комедій Гайдая, найулюбленішою з яких була, звичайно: «Царь, очєнь пріятно, здравствуйтє, царь».

«Вдруг, как в сказкє, скріпнула двєрь...» — підморгнув він колегам оком і понеслося.

Перша доба минула блискуче. Ми досить швидко подолали польський кордон.

Побачивши в багажному відділенні справжню труну із мертвою старою лихваркою (досить якісний муляж), польські митники майже не трусили автобус, а так злегка пошманали по сумках і, вдовольнившись п’ятьма пляшками «Гайдамацької», що їх в окремому пакеті їм виставив Альфред Петрович, забралися геть.

Проблеми почалися в Німеччині, яка на той час уже потужно зазіхала на роль локомотива новоствореного Євросоюзу.

У зоні митного догляду на польсько-німецькому кордоні нас протримали майже шість годин, а все через один прикрий випадок, що стався з непитущим Климом Микитовичем, якого я далі просто зватиму «Микитич», оскільки під час подорожі він став мені за друга, з яким ми гарно проводили час, граючи в дурня, де я в підсумку виграв з рахунком 108 проти 89-ти.

Як уже казав, горілки він не вживав, бо реально закодувався на рік, і про це в колективі добре знали, а тому не дошкуляли артисту тупими докорами на кшталт: