Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Поїзди особливого призначення

Читати книгу - "Поїзди особливого призначення"

192
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 18
Перейти на сторінку:
дзенькіт та щебетання телеграфів і телефонів, наче у зоомагазині, що торгує співочими пташками. Віконце до зали очікування було завішене зеленою фіранкою, підвішеною на мідних кільцях, поряд з ним стояла залізна скриня і машина для датування квитків. Диспетчер Губічка привітався зі мною і сказав, що ми працюватимемо разом, після трьох місяців лікування маю відновити навчання. Потім пан диспетчер спитав, котра година, і відгорнувши рукав на моєму зап’ясті, подивився не на годинник, а на шрами, що лишилися від порізів.

Я почервонів і зробив вигляд, що шукаю свій червоний кашкет. Він знайшовся у скрині, весь вкритий порохом, на якому відбилися сліди мишачих лапок. Обтрушуючи в променях ранкового сонця свій форменний кашкет, я почув, як в голубнику туркочуть голуби пана начальника станції. За вокзалом було видно іподром з перепонами, зменшену копію великого іподрому в Пардубицях. Князь Кінський розводив породистих коней, з якими вигравав не лише на пардубицьких перегонах, але і на ліверпульських, де заробив майже мільйон фунтів стерлінгів. Була це така сила грошей, що князь почав будувати на нашій маленькій станції величезний кінематограф, театр і концертний зал для нашого невеличкого містечка, але не добудував і перетворив його на величезну комору, найгарніший зерновий склад на світі, вхід до якого був прикрашений римськими та грецькими колонами. Називався цей склад по-англійськи — «Ліверпуль»...

Рівно опів на восьму до диспетчерської вступив пан начальник. Він важив майже центнер, проте жінки казали, що танцює він неймовірно легко. Зачісуючися, він гнав волосся з лівої сторони голови через лисину на праву, а волосся від правого вуха гнав у протилежному напрямку через лисину на лівий бік. І часом, коли він ішов по перону, вітер здіймав волосся угору, утворюючи на його голові таку собі готичну арку.

Він відкрив двері свого кабінету. Ніхто б не міг уявити, що начальник такої маленької станції може мати такий розкішний кабінет. На підлозі палав червоними та блакитними квітами перський килим. Три турецьких дзиглі додавали східного колориту. Над масивним письмовим столом, інкрустованим червоним деревом, нависала велетенська пальма, її пишне листя утворювало над венеційським кріслом подобу парасолі. В цілому кабінет виглядав, наче розкішні ноші, в яких пан начальник міг їздити, як римський папа. На скриньці в стилі рококо стояв мармуровий годинник, якому за маятник правили три позолочені кулі, що оберталися туди-сюди, і кожен, кому доводилося чути цей годинник, обов’язково обертався на звук і говорив: «Як же гарно б’є цей годинник!» Іще в кабінеті стояла канапа, оббита шоколадного кольору цератою, а на стіні висіла картина, мальована олією, на ній локомотив швидкого поїзда, вивергаючи хмари пари на колії та у небо, виїздив з вокзалу Вільсона, ця картина надихала кожного працівника державних залізниць, включно із нашим паном начальником, який мав у житті дві мети — стати інспектором державних залізниць і отримати титул барона Ланського з Ружі, оскільки вивчаючи власний родовід, він знайшов у себе дрібку блакитної крові. Насправді тієї крові мав подвійну порцію, бо тоді в народі залізничників називали блакитною шляхтою.

Але пан начальник мав і цілком звичайне захоплення — розведення голубів. До війни він тримав нюрнбергських багдетів, голубів з контрастними чорними та білими стрілами на крилах, яким щодня особисто чистив голубник, міняв воду і насипав зерно. Але коли німці так підступно напали і невдовзі розгромили поляків, пан начальник зачинив голубник і поїхав до Градця, звелівши станційному наглядачеві тим часом передушити всіх тих нюрнбергських багдетів. А за тиждень привіз польських рисів, голубів з гарним синім волом і прекрасними крилами, оздобленими сірими та білими трикутниками припасованими, як кахлі у ванні.

А я стояв між коліями і відчував, як хтось на мене дивиться, повернувся і за відчиненим віконцем до льоху побачив очі пані начальникової, що стояла там у темряві, годувала гусака і дивилася на мене. Мені подобалася пані начальникова, вона любила вечорами приходити до диспетчерської і плести велику скатерку на стіл, і від того плетіння приміщенням поширювалася дивовижна тиша, з-під її пальців виходили все нові квіти і пташки, а перед нею на телеграфному столі лежала якась книжка, до якої вона нахилялася за подальшими інструкціями, як сплітати нитки, так наче грала на цитрі і читала ноти. А щоп’ятниці вона страчувала кроля, брала його з крільника, затискала його між ногами, приставляла йому до шиї тупого ножа і починала пиляти. Звірятко відчайдушно верещало, аж доки його голосок слаб і стихав, а пані начальникова при тому виглядала так, наче плела скатерку на стіл. Вона казала, що якщо добре спустити кролеві кров, його м’ясо буде набагато м’якшим і ніжнішим. Я вже уявляв собі, як вона різатиме гусака, сяде на нього, зігне шию, так наче складає кишеньковий ніж, притуливши помаранчевий дзьоб до вола, першим ділом вискубе йому пір’я на тім’ячку, а потім гусяча кров стікатиме до каструльки, птах, слабнутиме, аж поки повністю обвисне, а пані начальникова сидітиме над ним навпочіпки і чекатиме.

«Учню Грмо!» — заволав пан начальник.

Я забіг до кабінету, виструнчився і віддав честь.

«Учень Грма до ваших послуг!»

«Сідай,» — мовив пан начальник і встав з-за столу, на голову йому ліг пальмовий лист. Хвилю непорушно стояв переді мною, його сумні очі блукали по моїй уніформі, потім застібнув ґудзика на моєму мундирі. «Так, Грмо, ти мабуть помітив, що телеграфістка нині не прийшла?»

«Зденічка Свята?» — сказав я.

«Свята... ага!» — пирхнув пан начальник. — «Ти нічого не чув про неї в місті?»

«Не чув. А що?»

«Дивно. До нашого пана диспетчера вже трохи чи не екскурсії ходять! Так, якби мав чотири ноги! Дві голови! Гарно ж він прославив нашу тиху станцію, гарно!»

«Так, пан Губічка, він такий» — сказав я. — «Коли я служив у Добровиці, а пан диспетчер мене навчав, то й туди з усієї залізниці приїздили люди, щоб на нього подивитися... після того, як він з однією дамою подер канапу пана начальника...»

«Ту австрійську цератову канапу?» — вибалушив очі пан начальник. — «Отаку?»

«Точнісінько.»

«Сядь, Мілоше,» — трохи заспокоївся пан начальник. І сам всівся верхи на другого дзигля і приклав руку до вуха.

«Тоді саме проїхав останній нічний потяг,» — зашепотів я до начальницького вуха. — «А у нас з вечора в диспетчерській сиділа одна приємна дама, курила сигарети і пила вино. Близько півночі пан диспетчер Губічка каже: Мілоше, хоч ти ще телепень, але я тобі довіряю. Підміниш мене на пару годин. І я заступив на службу,

1 2 3 4 ... 18
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поїзди особливого призначення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поїзди особливого призначення"