Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Глава 3

— Четвер, невже пережили ще тиждень, Зіно? Ну майже.

Богдан присів на край столу секретарки, насолоджуючись кавою, зробленою точно за його уподобаннями.

Він постукував ногою в такт із секундною стрілкою годинника.

— Я б порадувалася разом з вами, але в суботу вранці на вас чекають на відкритті дитячого майданчика, а о дванадцятій дня призначена зустріч із журналісткою «П'ятого каналу», пам'ятаєте?

Зіна навіть друкувати не припинила.

— Ненормований робочий графік, — Богдан повернувся до напою, вирішивши не розкривати секретарці свої сумніви.

Вони лише два місяці пліч-о-пліч працювали і ще не зовсім добре знали одне одного.

Раптом Зіна піде і розкаже подрузі, що новий мер помирає від втоми, хоча ще й повний квартал не закінчився?

І знатимуть про його психологічний стан одразу всі зацікавленні особи.

Ні, краще тримати емоції при собі, як Богдана і вчили.

Пройти період адаптації, стиснувши зуби, і дочекатися, коли його страждання на початку викликатимусь посмішку.

— Можна до вас? — почулося біля дверей.

Вхід до його приймальні залишався в тіні через важкі портьєри на вікнах з південного боку. Богдан придивився.

Він поставив чашку на стіл.

— Привела вам Мирослава, — продовжила жінка.

Тепер він зрозумів.

Вогник інтересу спалахнув у грудях Богдана і пробігся по його тілу, згаснувши біля пальців.

Вчора ввечері він прочитав брошури та листівки, залишені Кірєєвою, від початку і до кінця. З'ясував, що з Мирославом доведеться тісно взаємодіяти цілих дев'яносто днів, і зараз, перед офіційним знайомством відчував певне хвилювання. «От би хлопець виявився красенем, я милувався б ним, на відстані, само собою, і сумував за втраченими можливостями. Або ні, нехай краще буде зовсім непривабливим, щоб хоч не мучити мене», — розмірковував Богдан, чекаючи, коли Кірєєва з хлопцем вийдуть.

— Проходь, Мирославе…

Ну що ж.

Всесвіт, мабуть, не дослухав його побажання, зупинившись на першій частині. Хотів красеня? Отримуй!

Мирослав Фетісов із темним закуйовдженим волоссям, очима кольору вугілля та високими вилицями наче вибрався з одного з непристойних снів Богдана. Намагаючись не розглядати Мирослава надто пильно, Богдан все-таки оцінив і постать стажера. «Ідеальна фігура, все як і я люблю. Стегна які. Сонце, не повертайся спиною, а то встане», — крутилися у нього в голові вульгарності.

— Ласкаво просимо до мерії, — першим подав руку Богдан.

Він майже ненавидів себе у цей момент.

— Так, дякую.

Стиснувши прохолодну долоню, Богдан відсторонився, повертаючи між ними пристойну дистанцію.

І майже одразу у розмову вклинилася Кірєєва.

Почала повторювати, яка вона горда, що Мирослав потрапив у програму, окреслила його перспективи, ледь не до мерства за якихось десять років, і штовхнула Богдану в руки документи. Той, не дивлячись, що там написано, передав їх Зіні — хай оформляє.

— Ну начебто все вирішили, поговорили. Богдане Олександровичу, у вас мій телефон є. Якщо що…

— Будуть запитання, подзвоню.

«Ніколи і ні за що», — додав Богдан, дивлячись, як Кірєєва віддаляється.

Мирослав спокійно стояв посеред кімнати. Він не виглядав ніякового, скоріше навіть знуджено. Такий собі бунтар у шкірянці чорного кольору та вузьких джинсах на дорогому килимі.

— Давай прогуляємося і я введу тебе в курс справи, — Богдан зробив крок до стажера. — У мене зараз обід.

Мирослав вигнув брову, висловлюючи скепсис. Але й це прийшлося Богданові до душі, чорт забирай.

— Добре, — погодився Мирослав. — Я їм хот-дог без гірчиці.

Розвернувшись на п’ятках, він пішов до коридору.

Богдан заледве стримав посмішку, подивився на Зіну, а та повернула йому здивований погляд.

Оце нахаба, так?

Роздумуючи, який підхід до спілкування з ним вибрати, Богдан подався до дверей. Спробувати потоваришувати? Чи одразу окреслити межі субординації? Якихось п'ять хвилин тому він розцінював участь у програмі як обов'язок, необхідне зло, але після знайомства з Мирославом відчув те, що називав азартом мисливця.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍