Читати книгу - "Драконяча відьма, Настуся Соловейко"

– Де я…нічого не бачу …

Він намагався відкрити очі, однак, це йому не вдавалося, запекла кров зліпила повіки.

Сильніше стиснувши мою руку він спитав:

– Хто ти?

Я мовчала, не знаючи, що відповісти. На щастя, він так само раптово, знову втратив свідомість. Сильні пальці випустили мою руку.

Що ж, тепер, він точно не помре.

Тягнути його у дім у цьому панцері в мене не було жодного бажання.

Роздивляючись обладунки, побачила сховані під металом шкіряні ремені.

Діставши невеличкий гострий ніж із сумки почала їх перерізати. Задача виявилась не з простих, такими тугими вони були.

Закінчивши, я постягувала непотрібний метал.

Залишився тільки шолом. Довгі гострі шипи викликали в мене особливе занепокоєння.

Довелося відірвати ще тканини від спідниці.

Руки просто обпікало, я стиснула зуби від болю. Шолом подався уперед і я змогла його зняти.

Відкинувши цю потворну бляшанку подалі, глянула на чоловіка.

Коротке руде волосся, такого яскравого кольору, що походило на палаючий вогонь. Високе чоло, густі чорні брови, прямий ніс й повні губи.

Обладунки не применшували. Він і справді був тренованим воїном, під дивним обтягуючим одягом проступали тверді м'язи.

Ніколи не бачила такої одежі. Темно-зелена тканина обліплювала драконоборця, наче друга шкіра. Щось схоже на штани й светр із закритим горлом.

Може, це для легкості?

В будь-якому разі, треба було занести його всередину.

На це я все ж таки витратила ще магії. Навряд чи мені вдалося б перенести його на ліжко самій.

Закляття левітації вважалося простим, утім, драконоборець тягнув з мене магію, тож, коли закінчила, просто впала на коліна й спершись на руки, намагалася подолати круговерть у голові.

– Може, Черепус правий? – промайнуло в голові, – Може, треба було залишити його там на галявині? Що я з ним робитиму, коли він прийде до тями?

Я тяжко зітхнула. Тепер, дороги назад нема.

Важко піднялася на ноги й поставивши чайник на пічку, дістала Кмель. Трава, що використовується для загоєння ран. Треба зробити відвар і накладати пов’язки на очі, не завадить йому ще й пити його.

Собі ж налила настойку бадьорості. Після третього ковтка відчула, що предмети навколо перестали крутитися.

Швидко допивши, я розрізала кофту драконоборця, щоб промити рану.

Зілля почало діяти й з неї вже майже не сочилася кров. А от очі залишилися таким як і були. Дивно!

Певно, якась магічна рана.

Коли відвар Кмелю був готовий, наклала просякнуту ним пов’язку на опіки.

Вийшла на вулицю. Зерата котилася за горизонт, останні промінці холодного світла торкалися червоного листя на верхівках височенних дерев.

Дістала з-за пояса нитку, дунувши на неї, прошепотіла:

– Черепус, ти де? Повертайся!

Ніхто не відповів.

Не дай дракон, знов полетів селян лякати! Мені тільки дикунів із факелами не вистачало!

Минулого разу довелося наново хату маскувати.

З наближенням ночі стан пораненого погіршився.

Він почав голосно стогнати й увесь горів.

Натаскавши льодяної води з вулиці, я старанно його обтирала, одначе, це майже нічого не давало.

Ще два рази вливала в нього відвар Кмелю.

Я навіть роздягла його, у пошуках інших ран. Та нічого не знайшла.

Можливо, на тому пазурі була отрута? Навряд чи я встигну визначити яка саме, на це може і місяць піти, а стільки часу в мене не було.

Залишався один спосіб. Гримуар.

Біда в тому, що книга мене не слухалась. Іноді вона дозволяла мені погортати свої пожовклі сторінки, та здебільшого, коли я брала її до рук, вона розігрівалась наче вуглі у пічці, обпікаючи пальці. Гадаю, хотіла в такий спосіб мені помститися. Тож, без нагальної потреби чіпати її не хотілося.

Я стояла посеред кімнати й мене наче холодною водою облило.

А що, як за цим драконоборцем прийдуть? Що, як його вже шукають?

І знайдуть його тут, напівмертвого?

Чи мертвого?

В грудях похололо, не дивлячись ні на що, жити мені хотілося.

Підскочивши до прихованої панелі, я натисла на невеличкий важіль. Дошка від'їхала й одним швидким рухом я вихопила Гримуар зі схованки.

Обережно поклала книгу на стіл.

Дістала нитку, подула на неї й провела кінчиком по замку у формі драконової лапи.

Нитка тьмяно світилася синім, і це світло повільно перетікало на книгу.

– Тільки б вийшло, тільки б вийшло! – билося у мене в голові.

Книга засвітилася і замок клацнув.

Товсті, трохи загнуті по краях сторінки почали рухатися. Я не встигала навіть прочитати назви заклять, що блимали перед очима.

Я вже почала впадати у відчай, коли Гримуар підлетів і останній раз труснувши сторінки туди – сюди, зупинився.

Зависла у повітрі книга показувала мені одне єдине закляття.

«Відьмина кров»

Я, звичайно, не найдосвідченіша відьма у цих краях, та навіть я знала, що цей рецепт відноситься до заборонених.

Якщо хтось дізнається, що я варила це зілля, та ще й дала його драконоборцю, мене не те що вб'ють, смерть видасться мені спасінням.

Я зібгала губи.

Отже, маємо два варіанти: або мене вб'ють друзі цього здорованя, або ж мої родичі.

Я вагалася, може, відтягнути його назад?

Чоловік застогнав і вогонь з печі освітив високе чоло, вкрите потом й потріскані губи. Сильні руки вчепилися у простирадло.

Ні, не зможу.

Сплюнувши п'ять разів на різні боки, як вчила мене бабуся, я дістала казан і почепила його на тримач над вогнем у пічці. Вона казала, це заліпить очі усіляким нишпоркам.

От і добре, сподіваюсь, цей спосіб працює.

Діставши потрібні трави, по черзі закидувала їх, вимовляючи потрібні слова, останнім інгредієнтом, була моя власна кров.

Довелося різати глибше, інакше зілля не подіє.