Читати книгу - "Без крові. Така історія"

пустився бігти, дістався вхідної брами і відчинив її ударом ноги.

Три роки тому він так само висадив був двері стайні, зайшов і побачив свою жінку, що висіла в зашморгу на крокві, та двох своїх дочок, поголених налисо, із патьоками крові на стегнах.

Він зайшов і побачив Тіто, що стояв посеред кімнати, націливши пістолет кудись у куток.

— Я мусив. У нього пістолет, — сказав хлопець.

Ель Ґурре подивився в куток. Рока лежав горілиць. Із руки йому цебеніла кров.

— Здається, в нього пістолет, — повторив хлопець. — Десь захований, — додав.

Ель Ґурре підійшов до Мануеля Роки. Оглянув рану на руці. Тоді подивився йому в обличчя.

— Привіт, Роко, — мовив.

Він наступив ногою на поранену руку Мануеля Роки й надавив. Рока закричав од болю й закрутився дзиґою. Пістолет випав у нього з-за пояса. Ель Ґурре нахилився й підняв його.

— Молодець, хлопче, — сказав він. Тіто кивнув. Він усвідомив, що й досі тримає перед собою пістолет, цілячись у Року. Опустив руку. Відчув, як розслаблюються пальці на руків’ї. Рука боліла так, наче він довго й завзято гамселив кулаком об стіну. «Спокійно», — подумав він.

Ніні спливла на згадку пісенька, що починалася словами: «Рахуй хмарки, і час мине». А потім щось про орлів. А кінчалася числами від одного до десяти. Але можна було рахувати й до ста чи до тисячі. Одного разу дорахувала до двохсот сорока трьох. Вона подумала, що зараз вилізе нагору й піде подивитися, що це за люди й чого вони хочуть. Тільки проспіває пісеньку від початку до кінця, а тоді вилізе. А якщо не зможе сама підняти ляду, то закричить, і тато її випустить. Проте вона так і лишилася лежати на боці, підібгавши коліна до підборіддя й акуратно поклавши туфельки одна на одну. Крізь грубу вовну ковдри щокою відчуваючи прохолоду землі, вона пошепки заспівала: «Рахуй хмарки, і час мине».

— От ми й побачилися знову, докторе, — сказав Салінас.

Мануель Рока мовчки подивився на нього. До рани він притискав якусь ганчірку. Його посадили посеред кімнати на дерев’яному ящику. Ель Ґурре стояв за ним, трохи збоку, стискаючи в руках автомат. Хлопця поставили коло дверей: він мав пильнувати, щоб надворі не з’явився, бува, хто сторонній, але раз по раз оглядався, слідкуючи за тим, що діялося в кімнаті. Салінас походжав туди-сюди. Між пальцями запалена цигарка. Французька.

— Знаєш, я на тебе згаяв купу часу… — сказав він.

Мануель Рока підвів очі й глянув на нього.

— Ти хворий на всю голову, Салінасе.

— Триста кілометрів, щоб добратися до тебе в цій норі. Добрий шмат дороги.

— Скажи мені, чого тобі треба, і забирайся.

— Чого мені треба?

— Чого тобі треба, Салінасе?

Салінас засміявся.

— Тебе, докторе.

— Ти ненормальний. Війна вже скінчилася.

— Що ти сказав?

— Війна скінчилася.

Салінас схилився над Мануелем Рокою.

— Коли скінчиться війна — це вирішує переможець.

Мануель Рока похитав головою.

— Ти перечитався романів, Салінасе. Війна скінчилася й годі, це так важко збагнути?

— Не твоя війна, докторе. І не моя.

Тоді Мануель Рока заходився кричати, що вони не сміють і пальцем його зачепити, що вони всі сядуть, що їх рано чи пізно впіймають і решту свого життя вони гнитимуть у в’язниці. Він кричав до хлопця, чи хочеться йому зістарітись за ґратами, коротаючи час за мінетами смердючим вуркам. Хлопець дивився на нього, не мовивши ні слова. Тоді Мануель Рока закричав йому, що він ідіот, що його обкрутили круг пальця, що вони похерять йому все життя. Але хлопець не відповідав. Салінас сміявся. Дивився на Ель Ґурре і сміявся. Здавалося, усе це його неабияк розважає. Нарешті він споважнів, став перед Мануелем Рокою і наказав, щоб той кінець кінцем замовк. Запхав руку за пазуху піджака й дістав пістолета. А тоді сказав Році, щоб той за них не хвилювався, бо ніхто ні про що не дізнається.

— Ти щезнеш, ніби тебе ніколи й не було, і ніхто за тебе й не згадає. Твої приятелі відкинулись від тебе, Роко. А мої надто заклопотані. Убивши тебе, ми зробимо хорошу послугу і одним, і другим. Тобі капець, докторе.

— Ви ненормальні.

— Що ти кажеш?

— Ви ненормальні.

— Скажи-но ще раз, докторе.

— Пішов ти на хер, Салінасе.

Салінас пересмикнув затвор пістолета.

— А тепер послухай, що я скажу. Знаєш, скільки разів я стріляв за всі чотири роки війни? Два рази. Я не люблю стріляти, не люблю зброю, я ніколи не хотів брати її до рук, мені не подобається вбивати, я воював, сидячи за письмовим столом. Салінас — Паперовий Щур, пам’ятаєш? Так мене прозвали твої дружки, а я обіграв їх одного за другим, я ламав їхні шифри і розшифровував їх депеші, садив їм на хвіст своїх шпигів, вони з мене сміялися, а я їх взував раз за разом, і так чотири роки, але стріляв я, кажу тобі по правді, тільки двічі, один раз уночі, коли я стріляв наосліп, у темряву, а другий раз в останній день війни, коли я стріляв у свого брата

чуєш мене? ми прийшли до того шпиталю, перш ніж наспіла армія, хотіли прикінчити вас усіх, але ми вже вас не застали, ви вчасно змилися, правда? Ви нюхом чули, що заноситься на лихе, ви поскидали свої катівські мундири й утекли, залишивши там усе, як було, повсюди ліжка, навіть у коридорах, повсюди хворі, але — у мене дотепер перед очима ця картина — ні стогону, ні звуку, нічогісько, я цього ніколи не забуду, там було тихо, як у вусі, я щоночі до самої смерті чутиму цю тишу, там, у ліжках, то були наші товариші, ми прийшли їх визволити, врятувати, та коли ми зайшли, вони зустріли нас мовчанкою, бо вже не мали сили, навіть щоб стогнати, правду кажучи, вони вже й жити не хотіли, не хотіли, щоб їх рятували, і це чиста правда, ви зробили з ними таке, що вони хотіли тільки вмерти, якнайшвидше, хотіли, щоб ми їх убили

я знайшов свого брата на ліжку, серед інших, у каплиці, він подивився на мене так, наче я був якимсь далеким маревом, я пробував говорити до нього, але він не відповідав, я не міг зрозуміти, упізнає він мене чи ні, я нахилився до нього, я просив його відгукнутися, я благав його сказати хоч слово, очі в нього були широко розплющені, він дихав зовсім повільно, то була наче довга-предовга агонія, я стояв коло нього, схилившись, аж раптом він сказав: «Прошу тебе», тихесенько, з якимось