Читати книгу - "Гімназист і Чорна Рука"

Треться об штани, ластиться, випрошує.

- Зараз, — сказав Юрко, вчасно згадавши про бублик у кишені куртки, один із трьох, взятих уранці з дому.

Гімназист довго не роздумував - їстиме бульдог бублики чи ні, - вийняв, кинув. І переконався собака таки зголоднів — зловив їжу на льоту, захрумкотів, забувши на короткий час про благодійника.

Натомість Юрко згадав, для чого сюди прийшов. Пес почекає, з ним він потім розбереться. Спершу — важливіші справи.

Оминувши бульдога, який догризав бублик, гімназист уже спокійніше, без засторог, пройшов до кімнати.

Нікого й нічого, хіба залишки обгорілих меблів.

Покрутив головою, знизав плечима, ступив далі, в сусідню, меншу кімнату.

І завмер, отетерівши від побаченого.

Спершу зрозумів: посеред кімнати лежить долілиць мертва людина в калюжі крові.

Потім дійшло: цього чоловіка хтось убив.

Хлопчик ніколи ще не бачив перед собою мерців, та ще й так близько, ще й у такому лячному місці.

Позадкував Юрко. Замахав руками в повітрі, наче крилами вітряка.

І враз почув за спиною кроки.

Хтось-таки перекрив шлях до відступу. Попереду — мрець, позаду — хтось, кого гімназист ще не бачив, але вже чув суворе:

— Ти що тут робиш, га?

Розділ третій

Тут Юрко знайомиться з детективом Шпигом

Здалося, довго думав, повертатися лицем до небезпеки чи ні, — насправді пролетіло кілька секунд, не більше. Та Юркові вони видалися вічністю. Він поволі обернувся. Краще бачити, хто тобі загрожує, аніж прийняти удар у спину. Так, принаймні, вважав Юрко. Його улюбленці - відомий усім Шерлок Холмс та Максим Оса з нового коміксу — думали так само. Не в усьому наслідував їх гімназист, але деякі їхні поради були слушні.

Ставши лицем до загрози, він найперше уздрів пістолет, затиснутий у міцній правиці. Розгледів не лише дуло, а й чорні волосини на грубих пальцях, що стискали зброю. Та наступної миті рука посунула вниз, дуло опустилося, і Юрко перевів погляд на того, хто стояв перед ним.

Побачив за три кроки від себе, у проймі дверей, що колись розділяли дві кімнати, низенького, зовсім не страшного чоловіка. Справжній тобі Дядько, опецькуватий, кирпатий, з невеличким кумедним черевцем, кругленькими рожевими повнявими щоками та густими чорними вусами.

Якби не вони, то дядечко майже нічим не відрізнявся б від бульдога, який, мовби нічого не сталося, забіг усередину й примостився біля ноги гімназиста, чекаючи ще на якесь їдло.

— Твоя собака? — густим, ледь хрипкуватим голосом поцікавився дядечко.

— Це хлопчик, — відповів Юрко, в глибині душі відчуваючи — говорить зараз не те.

— Кобель, — поправив незнайомець, ховаючи тим часом пістолет у кишеню старого, але колись дорогого замшевого пальта. — А навпаки, то буде сучка.

— Знаю. Тому він чоловічого роду. Отже, правильно казати: твій собака.

Коротун гмикнув, поправив на круглій голові чорний котелок, так само ідеально круглий.

— Ти ба, грамотій. Перша зразкова гімназія, ота знаменита, на Печерську, так чи ні?

— Ага. А ви як знаєте?

Незнайомець усміхнувся у вуса, гойднув підборіддям:

— Якщо ти не вкрав свою сумку, то на ній — герб. Схрещені лаврові листки, між ними дві літери, «К» і «Г». Що означає — київська гімназія. Номер посередині, в тебе там «одиниця». Я читав, засновники Першої зразкової вирішили відродити давні гімназійні традиції. От і взяли собі емблему однієї з найкращих київських гімназій, які були до того, як прийшли більшовики і все зіпсували. Історією цікавишся?

— Вивчаємо.

Говорили спокійно, ніби й не було мертвого тіла в порожній кімнаті. Юрко навіть почав трохи заспокоюватися. Але незнайомець сам швидко зрозумів — не туди розмова пішла. Знову насупив брови, повторив:

— То що ти тут робиш? Який чорт тебе сюди заніс, ще й з собакою?

— Собака не мій, — поквапився пояснити Юрко. — Він уже був, коли я прийшов. Голодний. Я бублика йому дав, — бовкнув для чогось.

— Бульдоги не їдять бубликів, — зазначив коротун. — Трошки знаюся на цьому, сам колись пса тримав. Не бульдога, але теж нічого. Застрелили його кілька років тому. Хотіли мене, але пес на кулю кинувся. Нового ніяк не заведу, нема коли з ними возитися, — незнайомець машинально смикнув себе за краєчок вуса. — До того кажу, що раз зжер бублика, значить, жерти хоче. Такі собаки не гуляють вулицями просто так. Тим більше не залазять у порожні будинки, де лежать трупи. Хтось же його сюди привів. І кинув. Інакше давно б собацюра знайшов хазяїна. Отаке.

Юрко промовчав. З висновками коротуна погоджувався цілковито. А револьвер у кишені та манера міркування підказували єдино правильний висновок.

— Ви з поліції? Детектив?

— Був колись, — відрубав чоловік. — Але, вважай, детектив. Шпиг.

- Хто?

Коротун торкнувся пучками товстих пальців вузеньких крисів капелюха.

— Шпиг, Назар Захарович. Капітан міліції у відставці.

— Тепер поліція.

— То тепер. А я звільнився, коли ще була міліція. Думав — протримаюся. Допекло. Тепер — маю честь, власник приватної пошукової контори, і заодно — її єдиний працівник.

Гімназист ураз перейнявся зовсім недоречною в одній кімнаті з мерцем урочистістю моменту, відсунув ногою бульдога. Розправив плечі, обсмикнув куртку, поправив кашкета, прокашлявся.

— Туряниця Юрій, учень восьмого класу Першої зразкової гімназії, — трошки подумав і додав: — Іванович.

— Чорти тебе сюди принесли, Івановичу, — буркнув Шпиг, відсторонив гімназиста і нарешті підійшов ближче до мертвого тіла.

Юрко читав про таке в детективних оповідках. Тож цікавість остаточно все переборола. Він підступив ближче, й зараз зі свого місця мрець не здавався аж таким страшним. Він уже неживий, чого боятися, не вкусить.

Бульдожка товкся поруч, теж зазирав, і обидва явно заважали Шпигові робити своє діло.

— Йшли б ви обоє звідси подалі, — буркнув, не озираючись. — Нема чого тут робити. Хоча... — знову глянув через плече, — ти давно тут, Івановичу?

— Хвилин п’ять перед вами прийшов. Про собаку нічого не знаю.

Тепер Шпиг почухав потилицю.

— Я вже все про нього знаю. І про хазяїна бульдога, чорти б його побрали — кидає пса де попало.

— Розгадали, хто він, хазяїн?

— Паскуда і дурень. Ким би не був, де б не жив, як би його не звали. Не треба мені його тут.

— А я - треба?

— Якби прийшов бодай на півгодини раніше, сюди чи десь поряд — то, може, й став би в пригоді. Або...