Читати книгу - "Виграй мене , Ольга Манілова"

Розділ 2 НАСТЯ

Чотири години тому

 

Мій старший брат — справжнісінький тиран.

Навіть найскромніший прояв турботи в його виконанні перетворюється на наказ. Артур Резник — капітан успішної хокейної команди "Скалозуби" і звик, що всі навколо його слухають.

Саме тому я вирішила сьогодні піти на побачення.

Бо мій брат висловив категоричну незгоду.

Ми з Денисом, моїм невдалим залицяльником, завертаємо до будинку, коли в мене починає свербіти поперек. Злегка свербить він доволі часто, бо я все ніяк не можу позбутися дивного й доволі нешкідливого висипу. Я вже помітила, що ці прищі на поясниці реагують на нерви.

— Ну що ж, — зітхаю я, різко повертаюся до Дениса. — Дякую?.. Особливо, що провів до дому. Мені сподобався шейк!

— Без проблем, — знизує він плечима і вичікувально дивиться на мене. — Телега є? Або куди тобі писати?

— Куди тобі зручно, — ввічливо відгукуюся я, оскільки відповідати я йому збираюся лише один раз і гранично коротко.

Я досить моторно відвертаюся, коли Денис робить крок уперед явно для того, щоб нагородити мене поцілунком, і трохи кручуся на місці, щоб показати настирливому хлопцеві, що я зовсім не збираюся...

І тут я бачу машину, припарковану біля парадних воріт нашої ділянки.

Це жовтий "Урус" із геть чорними колесами, завдяки яким позашляховик має вельми агресивний вигляд.

Я знаю цю машину!

І це жахливо, що я її знаю!

— Мені потрібно йти, — кидаю я Денису і бігом прямую до іншого входу на ділянку.

Він кричить слідом, але я просто відключаюся від зовнішніх звуків, бо мені потрібно терміново потрапити до нашого саду, але не попастися на очі власнику цієї машини.

— ... почекай же, я збирався далі тобі розповісти! — наздоганяє мене Денис. — Особливо про падіння Римської імперії, там прикольний поворот, навіть дівчатам подобається...

Я стрімголов відчиняю хвіртку і тут же її зачиняю. Охоронець із дальньої частини одразу визирає з віконця і, розгледівши мене та мій рюкзак, злегка киває.

— Денисе, — поспіхом кажу я кавалеру через ґрати. — Мені не сподобалося побачення. Не пиши мені, не витрачай час. Тому що ти мені теж не сподобався з самого початку. Вибач мені, будь ласка. І, до речі, в Римській імперії було "п'ять хороших імператорів", а не "чотири".

Я вже практично ховаюся в саду, коли він кричить мені вслід.

— Ти мені теж не сподобалася, чуєш! Не мій типаж!

Мені начхати, бо в нас біля воріт припаркований той жовтий "Урус", а отже, до мого брата прийшов капітан іншої хокейної команди.

"Скалозуби" і "Барси" — найсильніші гравці в турнірі, і між капітанами процвітає ворожнеча. Особливо після останнього матчу, коли капітан "Барсів" зупинив гру просто посередині, відмовився продовжувати і розламав ключку, і перемогу віддали команді мого брата.

Що, чорт забирай, у нас у гостях робить цей Володимир "Кувалда" Варварук?

Артур його просто ненавидить!

Доводиться не просто йти швидко, а перестрибувати через плити садової доріжки. Прикипіла в мене душа до цих облізлих кедів, хоча одна п'ята вже відвалюється. От не люблю щось змінювати.

Забігаю в гостьовий будиночок і — нарешті можна перевести дух.

Сидітиму тут до ночі, якщо знадобиться, тому що я скоріше помру від голоду і спраги, ніж натраплю на цього пихатого, ексцентричного і заумного індика!

Кувалда — жива легенда хокейного світу.

Він отримав своє прізвисько через те, що здатен розтрощити шайбу елегантним рухом ключки як кувалдою.

Насправді, він зробив це лише двічі, але всі обговорювали видовищний фокус цілий рік.

Він не тільки капітан і гравець-звір, він ще й професор нейрохімії.

Увесь такий цікавий із себе, з копицею розкішного волосся і трохи єхидною посмішкою. З лев'ячою грацією, з лев'ячо важливими поворотами голови і лев'ячим ревом, коли підкоряє собі лід.

Я багато чого знаю про Кувалду.

Тільки от він не знає про мене.

Взагалі нічого.

Швидше за все, і про моє існування він теж не знає.

Бо я ніколи й не бачила хокеїста наживо. Я помітила його вперше на екрані телевізора, коли жила в інтернаті.

Йой, як тільки думаю про це все, так просто хочеться видряпати собі очі.

У гостьовому будиночку не працюють кондиціонери. Порожній холодильник навіть не ввімкнений у розетку. А звуків "Уруса", що від'їжджає, все не чути. Я навіть подумую написати Риті, щоб вивідати в дружини брата причину перебування Кувалди в нашому будинку.

Але не хочеться привертати увагу до того факту, що я... настільки не бажаю з ним стикатися, що боягузливо ховаюся на території нашого чудового й неосяжного саду.

Одна річ, що спека скоро розплавить мені залишок мізків, а інша — що оцей висип на попереку знову повернувся до старого і починає надокучливий свербіж.

Тому я вирушаю освіжитися в душі. Хоч вода тут, сподіваюся, працює?

Ледь не навертаюся на рівному місці, намагаючись стягнути кеди, бо душова кабіна в гостьовому будиночку геть дивна.

Її, мабуть, включили в проект в останню хвилину і зліпили з того, що було. Присягаюся, в ній є два міні-лабіринти, немов архітектори не знайшли застосування двом відрізкам стіни спальні, двері якої виходять прямо в сад.

Підсовую голову під струмені води й полегшено видихаю.

Думки у свідомості блукають доволі дивні, ніби потоки води вивільнили їх із таємних підземель моєї голови.

Мабуть, у житті кожної людини знайдеться привід для сорому.

Наприклад, я колись замінувала школу.

А ще... потім мене відправили в інтернат для "особливих дітей", бо мама померла, а всім іншим було не до мене.

Інші б точно вважали ось саме це ганебними фактами.

Але не я. Адже це можна пережити, ось я ж якось пережила?

Найганебніше в моєму житті, що я зовсім не вразлива і не романтично налаштована людина, але все одно...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍