Читати книгу - "Ліс таємниць"

адже ці стосунки суперечили вояцькому правильнику й наражали закоханих на смертельну небезпеку. Проте Вогнесерд знав, що ніколи не зрадить Сіросмуга.

До того ж Тигрокіготь не мав жодного права звинувачувати будь-якого кота у браку відданості. Він сам стояв осторонь битви, спостерігаючи, як Вогнесерд бився на смерть із іншим Річковим вояком. Воєвода просто відвернувся замість того, щоб допомогти. І це ще не найгірші звинувачення, які проти нього міг висунути Вогнесерд. Він підозрював, що Тигрокіготь убив колишнього воєводу Громового Клану, Рудохвоста, і навіть планував убити саму провідницю.

— Якщо ти сумніваєшся у моїй відданості, скажи про це Синьозірці, — виклично нявкнув Вогнесерд.

Тигрокіготь закопилив губи у вищирі й трохи пригнувся, висуваючи довгі пазури.

— Та нащо мені тривожити Синьозірку, — прошипів він. — Із такою кицюнею, як ти, я й сам упораюся.

Воєвода ще якусь мить пильно дивився на свого суперника. І тут Вогнесерд, стрепенувшись, побачив, що, окрім недовіри, у цих палахких бурштинових очах промайнув страх. «Тигрокіготь намагається зрозуміти, що саме мені відомо», — зненацька подумав він.

Вогнесерд пригадав свого друга Круколапа — Тигрокігтевого новака, який став свідком убивства Рудохвоста. Тигрокіготь спробував убити і його, щоб той, бува, не обмовився. Вогнесерд врятував Круколапа і поселив із Ячменем — самітником, що мешкав біля ферми Двоногів на протилежному боці угідь Річкового Клану. На жаль, коли Синьозірка почула Круколапову історію, вона відмовилася повірити, що її хоробрий воєвода міг таке скоїти. І зараз, дивлячись на Тигрокігтя, Вогнесерд відчував, як повертається злість — було так важко, наче дерево впало і притисло його до землі.

Не сказавши більше ні слова, Тигрокіготь повернувся і рушив геть. Поки Вогнесерд спостерігав за воєводою, щось зашаруділо у вояцькому кублі, а тоді Сіросмуг вистромив свою голову назовні.

— Що ти, скажи на милість, робиш? — нявкнув він. — Отак під’юджувати Тигрокігтя! Та він тебе знищить!

— Ніхто не сміє називати мене невідданим Клану, — заперечив Вогнесерд.

Сіросмуг схилив голову і кілька разів похапцем лизнув свої груди.

— Пробач, Вогнесерде, — пробурмотів він. — Я знаю, це все через мене та Срібнострумку…

— Ні, не через вас, — перебив Вогнесерд, — і ти сам це знаєш. Справа в Тигрокігті, а не в тобі. — Він обтрусив сніг зі своєї шубки. — Ходімо поїмо.

Сіросмуг вибрався із кубла і побрів до купи свіжини. Вогнесерд пішов за ним, узяв собі водяну мишу і, оскільки надворі й досі густо сніжило, поніс її до вояцького кубла. Сіросмуг присів біля нього, одразу за галузками, що затуляли вхід.

Білошторм та ще кілька старших вояків скрутилися всередині кубла, але загалом тут було порожньо. Дихання поснулих котів зігріло повітря, а сніг не міг проникнути досередини крізь густе плетиво галузок.

Вогнесерд відкусив шматок миші. М’ясо було жорстке й жилаве, але голодним котам воно все одно видавалося смачнючим. Усе ж це було краще, ніж нічого, і мало дати сили, необхідні для подорожі на Зборище.

Коли Сіросмуг кількома жадібними укусами покінчив зі своєю трапезою, друзі повлягалися, вилизуючи шерсть одне одному. Вогнесерд відчував величезне полегшення. Нарешті минули неспокійні часи, коли здавалося, що Сіросмугова закоханість у Срібнострумку зруйнує їхню дружбу. Хоч Вогнесерд і досі переживав через заборонену інтрижку свого друга, після битви у таборі Вітряного Клану їхня із Сіросмугом дружба поновилася — так само міцна, як і раніше. Вони повинні довіряти одне одному, якщо хочуть вижити у довгий сезон гололисту. До того ж Вогнесерд знав, що йому знадобиться підтримка Сіросмуга ще й супроти Тигрокігтя, який виявляв усе більшу ворожість.

— Цікаво, які новини ми почуємо сьогодні, — пробурмотів він просто у сіре вухо свого друга. — Сподіваюся, Річковий та Тіньовий Клани засвоїли урок. Котів Вітряного Клану більше не виженуть із їхніх угідь.

Сіросмуг незручно засовався.

— Та битва була не просто жага до земель, — зауважив він. — Зараз здобичі ще менше, ніж завжди, а Річковий Клан голодує, відколи Двоноги прийшли на їхні угіддя.

— Знаю, — Вогнесерд знехотя співчутливо смикнув вухами, розуміючи, як сильно його друг прагне захистити Клан Срібнострумки. — Але й виганяти інший Клан із його угідь не вихід.

Сіросмуг забурмотів, погоджуючись, і затих. Вогнесерд розумів, як той почувається. Усього кілька повень минуло, відколи вони перетнули Громошлях, щоб знайти Вітряний Клан і повернути його додому. А все ж Сіросмуг не міг не співчувати Річковому Кланові через своє кохання до Срібнострумки. Простих відповідей не було. Брак здобичі буде однією величезною проблемою, спільною для усіх Кланів, аж поки гололист не послабить міцний хап, в якому він тримав ліс.

Нараз Вогнесерд стрепенувся від шурхоту гілок біля виходу з кубла. Увійшов Тигрокіготь, за ним — Темносмуг та Довгохвіст. Уся трійця загарчала на Вогнесерда, вмощуючись разом ближче до середини кубла. Рудий вояк спостерігав за котами крізь примружені повіки, марно сподіваючись розібрати їхні балачки. Надто вже легко уявлялося, що ці троє змовляються проти нього. Вогнесердові м’язи напружились від думки, що майнула в голові. Поки не викриється зрада Тигрокігтя, йому не бути в безпеці навіть у власному Клані.

— У чому річ? — запитав Сіросмуг.

Вогнесерд потягнувся, намагаючись знову розслабитися.

— Я йому не довіряю, — пробурмотів він, нашорошуючи вуха в напрямку Тигрокігтя та інших.

— І я тебе не звинувачую, — нявкнув Сіросмуг. — Якщо Тигрокіготь коли-небудь дізнається про Срібнострумку…

Сіросмуг здригнувся, і Вогнесерд тісно притулився до нього, намагаючись заспокоїти. Проте й досі вуха Вогнесерда були нашорошені, він намагався почути, що каже Тигрокіготь. Йому навіть здалося, що там пролунало його власне ім’я. Вогнесерд піддався спокусі пересунутись трішки ближче до них, але тут раптово зустрівся поглядом із Довгохвостом.

— А ти на що витріщаєшся, кицюню? — прошипів вояк. — Громовому Клану потрібні тільки віддані коти.

Довгохвіст демонстративно повернувся спиною до Вогнесерда, а той миттю зірвався на лапи.

— І хто ж дав тобі право сумніватися в моїй відданості? — кинув він.

Довгохвіст проігнорував виклик.

— От бачиш! — розлючено, але тихенько нявкнув Вогнесерд до Сіросмуга. — Ясно, що Тигрокіготь поширює чутки про мене.

— А що ти можеш зробити? — Сіросмуга, здається, не турбувала відверта ворожість Тигрокігтя.

— Я хочу знову поговорити з Круколапом, — нявкнув Вогнесерд. — Можливо, він пригадає ще щось про ту битву.

— Але Круколап зараз живе на фермі Двоногів. Тобі ж доведеться пройти через усі угіддя Вітряного Клану. Як ти поясниш свою відсутність? Це, навпаки, додасть правдоподібності брехням Тигрокігтя.

Вогнесерд знав, що готовий ризикнути. Він ніколи не випитував у Круколапа жодних деталей про загибель Рудохвоста в битві проти Річкового Клану багато повень тому. На той час важливішим було забрати новака геть із-перед очей Тигрокігтя.

Вогнесерд мав достеменно з’ясувати, що саме бачив