Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Не встигла до мого мозку дійти думка, що я заснула, як перед очима знову з'явилася ця порожня площа і чоловік за кілька метрів від мене. Я судомно почала вертітися по сторонах у пошуках кішки чи змії, але на щастя, ні першу, ні другу не побачила. Зате самого чоловіка я спромоглася розглянути краще і мене не полишало відчуття, що десь я його вже бачила. Досить цих загадок. Якщо моя підсвідомість дійсно хоче мені щось сказати, то я запитаю прямо.

– Доброго дня, ми випадково не зустрічалися з вами раніше? – підійшовши до нього, спитала я.

Чоловік глянув на мене і в його очах відбився несамовитий страх. Він різко відсахнувся, а потім упав на землю і почав задихатися. Я швидко підбігла до нього і опустилася навколішки, але нічим не змогла допомогти. Через секунду я вже стояла на колінах перед мертвим тілом чоловіка, коли раптом воно перетворилося на змію і різко кинулося на мене. Я закричала що є сили і раптом відчула, що падаю. У цей момент до мозку прийшло затьмарене усвідомлення нереальності ситуації, і я змусила себе розплющити очі.

Я продовжувала сидіти на лавці тільки тепер уже в менш зручній позі: мій тулуб майже повністю з'їхав по стіні вбік, і я вже майже лежала. Різко підвелась і озирнулася на всі боки. Хлопець, що стоїть біля дверей, якось дивно на мене витріщився, а потім повільно простяг:

– Напевно я зайду іншим разом.

З цими словами він покинув коридор, а я подумала, що вже насиділася і краще постою, бо такими темпами розлякаю всіх студентів.

Довго чекати не довелося і незабаром двері тихенько рипнули, випускаючи високу дівчину. Придивившись, я зрозуміла, що вона з мого потоку, а отже, точно здавала проект. Підбадьорившись і відкинувши всі непотрібні думки, я вирішила розпитати її, як усе пройшло.

– Привіт, – гукнула я, – ну що, скільки поставив?

Дівчина повернулася до мене обличчям і втупилася мені в очі. Мені здалося, що вона зараз мене чимось вдарить чи закричить, бо її погляд точно не можна було назвати спокійним.

– Відійди від мене, – прошипіла вона.

– Я ж просто хотіла запитати про здачу проекту, – спантеличено розвела руками я.

– Не підходь або я порушу всю схему і сама тебе вб'ю.

– Вибач що?

– Це не мій час. Іди, знайди когось іншого, – махнула рукою вона, і почала повільно, ніби побоюючись мене, відступати.

– Я не знаю про що ти говориш? Кого мені треба знайти? Якщо не хочеш відповідати на запитання, тоді не треба. Чи ти просто дала йому грошей? Тільки я чула, що він принциповий. Хоча це, напевно, залежить від суми…

– Що ти верзеш? – здивовано спитала вона. – Ти при своєму глузді?

Не дочекавшись відповіді, вона різко підійшла до мене і ще уважніше зазирнула в очі, водночас беручи мене за руки.

– Так ти не по мою душу, – полегшено видихнула вона. – Слухай, як у тебе такий період, то піди відлежися вдома. Чого людей лякати?

– Я просто трохи не виспалася. Не знала, що виглядаю так страшно. Вже точно не настільки погано, щоб сплутати мене зі смертю, – спробувала розрядити обстановку я.

Здається, дівчина не оцінила мого гумору і здивовано звела брови. Потім відкинула довге світле волосся і, розвернувшись, пішла. Ось же стерво, навіть не відповіла нічого. Хоча в той же момент, не обертаючись, вона таки крикнула мені наостанок:

– До речі, можеш не дякувати.

Ось тепер я точно нічого не зрозуміла.

Не ставши загострювати увагу на даному епізоді (та мало на чому сидить ця леді), я рішуче штовхнула двері й увійшла на кафедру. Віктор Олегович вів у нас адміністративне право, а враховуючи, що це один із головних предметів на юрфаку, ставився він до наших робіт вже надто серйозно. Тож як тільки я побачила свого викладача за дальнім столом, коліна стали помітно тремтіти. Набравшись сміливості підійшла до столу і випалила на одному диханні:

– Вікторе Олеговичу, я прийшла здати вам свою проектну роботу.

Він підняв на мене затуманений погляд і відсторонено витріщився кудись вище мого правого плеча. Його неживі очі не на жарт мене налякали, тому досить голосно ковтнувши тягучу слину, я повторила трохи повільніше:

– Вікторе Олеговичу, я Віта Колеснікова, з другого курсу. Ви говорили, потрібно роботи сьогодні здати, – я простягла стопку паперів у пластиковій папці. Чоловік опустив голову і подивився на мої руки, але так і не взяв мого проекту. Постоявши ще хвилину в цілковитій тиші, я вже зовсім розгубилася і не знала, що робити далі. Пронеслася думка покласти роботу на стіл і піти, але раптом чоловікові погано і йому потрібна допомога – все ж таки він дуже дивно поводиться. Вирішивши зробити останню спробу, я майже пошепки почала запитувати: – Вікторе Олеговичу, ви зараз будете перевіряти чи …

Не давши мені договорить, чоловік різко вихопив папку і мовчки почав перегортати сторінки. Робив він це досить швидко, і я б навіть подумала, що він нічого не читає, але його голова ходила з боку в бік, ніби він кожний рядок не просто пробігав очима, а супроводжував поворотами голови. У мене навіть випадково вирвався тихенький смішок, аж надто це було комічно: здавалося, що не людина читає, а робот. Але в якийсь момент мені стало зовсім не до сміху. Спостерігаючи за своїм викладачем, який уже кілька хвилин здійснює цю дивну монотонну дію, стало зрозуміло, що він таки не в собі, і я не на жарт злякалася. Що взагалі треба робити, коли бачиш людину з неадекватною поведінкою? Може мені потрібно когось покликати чи подзвонити, але кого чи куди. Та й що я скажу: «Допоможіть, професор не в собі»? Впевнена, після такого мене саму визнають душевнохворою або ще гіршою – відрахують за образу викладача. Розуміючи, що треба хоч щось зробити, я знову вирішила заговорити: