Читати книгу - "В кроці від кохання, Олександра Малінкова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Емілія.
- Ти що? Так просто це залишиш? - ніяк не могла вгамуватися поряд зі мною Люся! - Ти бачила того бовдура, та його костюмчик? Як вся моя автівка коштує! Нічого б з ним не сталося, якби компенсував твої збитки!
- Це все час… Час і нерви! - крокуючи коридором клубу відповіла я.
- Ти занадто добра… І зовсім не вмієш себе відстоювати! - констатує факт подружка.
Ми б ще довго з нею сперечалися, якби в цей момент нас не перестріли.
- Де тебе носило? Ти що, звільнення мого хочеш? - в’їдливо кидає адміністраторка і вхопивши мене міцно за лікоть хутко тягне в гримерку.
- А я…? - кидає нам вслід Люся.
- А Ви… Можете зачекати подругу в залі. Взагалі ми не домовлялися про “групу підтримки”. Можу зробити одне єдине виключення, Вам пощастило! Сьогодні я добра! - поблажливо додає працівниця клубу.
- Ходімо! - знову додає швидкості, та майже тягне мене за собою.
- Я не навмисно…! - починаю виправдовуватися, та слова застрягають у горлі.
- Ще б пак! Так ще вміти треба! Навіть не хочу знати, що сталося, та як ти примудрилась так порвати сукню. - видає Анна *(адміністраторка клубу), перебираючи пакунки з якимись речами вже в гримерці. - Ось це приміряй! - кидає мені прямісінько в руки шовкову, чорну довгу, до самої підлоги сукню.
- Наче нічого! - констатую я.
Молода жінка років тридцяти зупиняється навпроти і скептично оглядає мене від маківки до самих п’ят.
- Звісно, на такій фігурі будь-яка річ буде виглядати, як ти там сказала - нічого!?
- І ось цей капелюшок, можна? - нагадую, що про цю умову було оговорено раніше.
- Капелюшок? - кліпає вона очиськами кольору темної кави. - Дивна ти якась! Ну добре! Якщо тобі так треба. Хоч губи нафарбуй червоним.
Тонкими пальцями піднімає моє підборіддя і відкидає пасма темного волосся назад. Зараз, здається, вперше вона помічає садно на моїй скроні, яке залишилося на згадку від того незграбного здорованя.
- Щойно не вписалася в одвірки! - лепечу я, щоб та ще гірше про мене не подумала. І так порвана сукня, говорить сама за себе.
- Треба приховати тональним! - зі співчутливими нотками в голосі, продовжила Анна, швидко розмазуючи матуючий крем по моїй шкірі.
- Просто одним місцем відчуваю, як мені сьогодні дістанеться через тебе! - нервово продовжує, а я починаю червоніти.
- Може обійдеться? - з надією додаю.
- Не з нашим щастям! Сьогодні директор злий як… - не встигає договорити, бо дверцята в малесенькій гримерці зі скрипом відчиняються, з гуркотом вдаряючись об стіну.
- Де її носить!? - гримає пан Станіслав * (директор клубу). - Ще й досі не готова?
- Готова-готова! - вигукує Анна й виставляє мене наперед, а сама наче ховається за мою спину.
- Навіщо цей капелюх? - чоловік швидко ковзає по мені поглядом. - Неповнолітня? - його чорні брови сходяться на переніссі, а гладко виголена голова, починає виблискувати від ліхтарів що розміщені на дзеркалі навпроти.
- Ні-і! - починаю заїкатися.
- Дивись мені! Хутко на сцену! - прикрикує, і ми вдвох з Анною зриваємося з місця, кидаючись до вихода з гримерки.
- Ну, ні пуха ні пера! - шепоче молода жінка вже перед самими лаштунками, і дає сигнал, щоб шоу починалося.
Лунає музика, лаштунки розходяться в різні боки, і я опиняюся сама на сцені з мікрофоном в руках.
Вдих-видих! Розплющую очі і завмираю!
- Співай! - шипить десь збоку за лаштунками Анна.
“Досить боятися! Це те до чого я так прагнула!”, - нагадую собі і починаю співати.
Глядачі затихають. Чути лише, як лунає музика, ллється мій голос і гучно стукає пульс у скронях!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В кроці від кохання, Олександра Малінкова», після закриття браузера.