Читати книгу - "В кроці від кохання, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 3

      Марк.

    Уважно спостерігаю за тим, що відбувається на сцені. Ось, щойно підняли лаштунки і таємнича постать підійшла до мікрофона.

     Чому таємнича?  Бо більшу частину її обличчя прикриває чорний капелюх. Тендітну фігуру обтягує шовкова тканина, гарно окреслюючи кожен вигин. 

     І знову я чую цей голос: ніжний, оксамитовий, янгольський, космічний, казковий… Можна підбирати ще безліч епітетів. 

    Співає тихо, обережно… Потім бере на октаву вище і одразу підключає фальцет, з великою кількістю повітря, а закінчує субтоном.

     Зараз мало хто так співає, тому і вирізнив її голос серед інших, кого довелося чути в останній час.

- Котику, мені нудно! - починає звертати на себе увагу моя подруга Інна. 

- Почекай трішки, скоро підемо! - чомусь зараз голос коханки звучить особливо дратівливо.

- Коли? - ніяк не вгамується вона.

- Скоро! - повторююсь я.

- А чому ця дівка у чорному капелюсі? - продовжує діставати Інна. - Напевно, щоб прикрити своє відразливе обличчя.

     “Це поведінка зараз твоя відразлива!”, - зціплюю щелепу, щоб не бовкнути це вслух. 

     Починає вже добряче діставати ця білявка. З кожним днем все більше і більше. 

- Може вона не хоче, щоб її впізнали! - ділюся припущенням.

- Яка дурість! Так відомою ніколи не стати! От якби я… - думаю в цей момент вона ще й мрійливо закотила очі під лоба. 

     “Добре, все ж таки що це не ти!”, - додаю про себе і заплющую очі, так пробирає мене від співу. Наче голос співачки торкається до самої душі.

- Котикууу… - натомість Інна продовжує своє настирливе та дратівливе нявчання поряд і від нього волосся стає дибки на загривку. 

     Відмахуюся від неї, роблю жест у повітрі, щоб стулила рота. Розумію, що це тільки ще більше виведе коханку з себе, але мені б ще мить… ще мить насолоди… 

      “Я хочу знати хто це співає!”, - мене кидає в жар від цього нестерпного бажання.

     Намагаюся вловити дрібні подробиці в образі дівчини, що зараз виступає на сцені. Вихопити бодай хоча б щось з напівтемряви за що потім зміг би зачипитися, та спробувати знайти її. 

     Адміністрація клубу вже відмовила, аргументуючи це тим, що співачка бажає залишитися - noname.

    Сьогодні все складається проти мене. Починаючи з Інни, яка в останній момент вирішила попхатися разом зі мною. Потім півгодинна пробка. Інцидент з незнайомкою, яку я випадково вдарив дверима, та ще й примудрився порвати сукню.  

- Ну нарешті! - роздратовано та ображено вигукує Інна, з таким виразом на обличчі наче змусив її не спів слухати, а спостерігати за чимось, що неможливо витримати, або ображає її особисту гідність. 

- Взагалі то я не вмовляв тебе йти зі мною! - мій настрій зіпсований. - Це твій вибір, забула? Нащо було їхати, якщо так напружує?

- Щоб ти тут сам витріщався на дівок?! - скривилася вона. 

- А чому я маю щось пояснювати? - мої брови сходяться на переніссі.

     “Наче не наречена і не дружина, щоб я тобі звітував!”, - вже крутиться на язиці.

- Ну чого ти, котику, я ж пожартувала. - знову заводить свою ласкаву муркотливу пісеньку, наче нічого й не було. От же ж лисиця хитра.

     Через сварку не встиг вловити момент, як таємнича незнайомка щезла за кулісами. 

- Трясця! - тихо вимовляю і підхоплююся з глядацького місця. 

     Інна теж вправно слідує за мною.

- Їдемо до тебе чи до мене? - чіпляється за руку, запитує вже веселішим голосом.

- Я втомився, тому відвезу тебе додому! - досить з мене сьогодні її нав’язливості.

- То я можу залишитися… - пришвидчує крок, щоб встигнути за мною. 

- Інно! - зупиняюся. - Що ти не зрозуміла? 

     В останній час щось аж занадто часто задумуюсь про доцільність цих стосунків. Все починалося з: флірту, симпатії та потягу, а зараз все більше і більше переростає в мою суцільну роздратованість. 

     З плином часу Інна все більше розкривається, як особистість, вже не соромлячись виставляти себе не лише у виграшному світлі. А я  кожного разу пересвідчуюсь, що вона геть не та ким себе позиціонувала на початку. 

- Ти когось шукаєш? - почала Інна знову. Я вже бачив цей її вираз на обличчі, це щось на кшталт пів кроку до чергової істерики.

- Нікого! - швидко  відповідаю.

- Я ж бачу! Невже ту півічку!? - аж чути скрежет її зубів. 

     І в цей момент я знову помітив ту, яку годину тому невдало “приклав” вхідними дверима. Вже встигла переодягнутися? Чи то просто светр вдягнула зверху порваної сукні. 

      Напевно, якби не той випадок, навіть не впевнений, що звернув би на неї увагу. 

    Ні! Не так! Дівчина справді досить гарна. Темне волосся, майже торкається плечей. Струнка та мініатюрна фігурка. Виразні очі. 

     Просто…

    Та, яку бачив на сцені, її голос… Справді вразили мене. Цього досить, щоб не звертати увагу на інших. 

    А ще! Слід спочатку розібратися з існуючими стосунками!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍