Читати книгу - "Переваги поразок, Шарль Пепен"

Франції, у самому розпалі зими 1999 року. Перед нами тринадцятирічний іспанець. Щойно він програв півфінал тенісного турніру Маленьких чемпіонів неофіційного чемпіонату світу у віковій категорії від 12 до 14 років. Француз, із яким він змагався і який згодом виграє турнір, народився того самого року та має таку саму статуру. А проте він легко здобув перемогу. Юного таланта звати Рішар Ґаске — «маленький Моцарт французького тенісу». Експерти твердять, що ніколи ще жоден гравець не досягав такої майстерності у цьому віці. Уже в дев’ять років він потрапив на обкладинку часопису Tennis із заголовком «Чемпіон, на якого чекає Франція». Його бездоганні рухи, спритність одноручного бекгенда й агресивність гри завдавали ударів по самооцінці супротивника. Потиснувши руку Рішару Ґаске, підліток з Мальорки переможений звалюється на стілець. Його звати Рафаель Надаль.

 

Того дня Надаль не став чемпіоном світу у своїй віковій категорії. Кожен, хто сьогодні перегляне цей матч (він є на YouTube), буде вражений агресивною грою Рішара Ґаске: він завчасно готовий до удару й подає своєму суперникові кручені м’ячі. Такий емоційний спосіб подачі нагадує і про подальший успіх Рафаеля Надаля: він завоює перше місце на наступному чемпіонаті світу й залишатиметься його володарем протягом років, вигравши 60 турнірів, 12 із яких — перемога на турнірі Великого шолома. Рішар Ґаске став великим гравцем — він посів сьоме місце серед тенісистів у світі. Однак до сьогодні так і не виграв жодного турніру Великого шолома і загалом здобув тільки дев’ять титулів. Хай які були його подальші досягнення, його кар’єра не зможе дорівнятися до кар’єри іспанського тенісиста. Виникає запитання: що саме вплинуло на такий розвиток подій?

Ми зможемо дати відповідь, звернувшись до спортивного досвіду Рафаеля Надаля. В юності він зазнав багато поразок: програні матчі, неможливість удосконалити класичний форгенд, що змусило його винайти власну техніку удару справа, коли ракетка, ніби ласо, спритно рухається вгору після удару, що і стало його візитівкою. Після поразки в матчі з Рішаром Ґаске вони ще 14 разів грали разом. Рафаель Надаль виграв усі 14 матчів. Безперечно, після тієї самої гри іспанець зацікавився тактикою суперника та глибоко проаналізував її зі своїм дядьком і тренером Тоні Надалем. Немає жодних сумнівів, що, програвши того дня, він здобув більше ніж перемогу. Можливо, він здобув навіть більше, ніж міг би мати за десять перемог. Імовірно, тоді від Рішара Ґаске він запозичив агресивну техніку, на яку також був здатен. Я впевнений: ця поразка була потрібна Надалю, щоб швидше віднайти свій талант. За рік після програшу французу він усе-таки виграв турнір Маленьких чемпіонів.

Можливо, саме в цьому і полягає проблема Ґаске: з його перших кроків на тенісному корті й до 16 років він завойовував успіх із неймовірною легкістю.

А що, коли за свої безцінні роки навчання він не зазнав потрібної кількості поразок? Що, коли він почав програвати занадто пізно? Що, коли, майже не програючи, він втратив досвід реального життя, яке створює перешкоди, змушує нас замислитися над ним, аналізувати його, життя, яке дивує нас своєю природою? Успіх приємний, але він не такий рясний на досвід, як невдача.

 

Існують перемоги, що не дають такого виграшу, як поразки, — парадоксальний вислів, але, думаю, у ньому сховано таїну людського існування. Треба спішити зазнавати невдач, бо вони змушують нас стикатися з реальністю частіше, ніж успіхи. Адже дійсність чинить нам опір, і ми її розглядаємо зусібіч. У ній знаходимо трамплін для свого стрибка у світ.

 

Вивчаючи дії, що давали успіх засновникам стартапів, американські теоретики з Кремнієвої долини звеличують методику fail fast («швидкий провал»), вона ж fail fast, learn fast («швидко провалився, швидко навчився»), — щоб підкреслити переваги невдач, із якими ми рано стикаємося на своєму життєвому шляху. Під час років навчання наш мозок жадає знань, він здатен одразу ж учитися на тому, що йому протистоїть.

Дослідники повідомляють, що підприємці, які рано зазнавали провалу й таким чином здобули знання, досягали успіху швидше, ніж ті, хто не знав поразок. Вони наполягають, що їхній досвід, навіть невдалий, дав їм змогу прогресувати швидше, ніж будь-які теоретичні знання.

Якщо вони мають рацію, тоді зрозуміло, чого бракує усім старанним студентам, серйозним і порядним, які опиняються на ринку праці, жодного разу не схибивши. Чого вони навчилися, дотримуючись правил і успішно виконуючи інструкції? Чи не бракує їм відчуття стрибку в невідоме, швидкості реакції, такої вирішальної у нашому мінливому світі?

 

Моя професія викладача філософії часто давала мені змогу осягнути переваги ранніх поразок, їхню силу, що допомагає швидше досягти успіху.

У школах починають вивчати філософію лишень у випускному класі. Учнів запрошують самотужки поміркувати так, як ніколи раніше вони цього не робили, завдяки своїм знанням переосмислити ще невідому їм свободу, наважитися поставити під сумніви найважливіші питання нашого існування. За 20 років викладання філософії я можу впевнено стверджувати, що краще з ганьбою провалити свою першу контрольну роботу з філософії, ніж дістати середню оцінку і не замислитися. Перша погана оцінка змусить ужити радикальних заходів, щоб змінити прикру ситуацію. Краще відразу завалити завдання і поставити собі чесні запитання, ніж успішно його скласти, не розуміючи чому, — прогрес буде набагато швидший. Засвоїти філософію через помилки, що із ними стикаємося й аналізуємо під час навчання, легше, ніж через успіхи.

Я тривалий час викладав студентам філософію під час літньої підготовки до вступу в Інститут політичних досліджень. Там вони охрестили предмет «суспільними науками». На інтенсивні курси приходили учні, майже усі з них випускники, а заняття відбувались у квітучому парку Со при ліцеї Лаканаль. Курси починались у середині липня і тривали п’ять тижнів, а вступні іспити